АРХИЕРЕЙСКИЙ СОБОР РУССКОЙ ПРАВОСЛАВНОЙ ЦЕРКВИ 30-31 ЯНВАРЯ 1990 Г.
Заседал в Патриаршей резиденции в Даниловом московском мон-ре под председательством Святейшего Патриарха Московского и всея Руси Пимена (Извекова). Решение о созыве внеочередного А. С. было принято на заседании Свящ. Синода 28 дек. 1989 г. в связи с обострением межнациональных и межконфессиональных отношений в отдельных регионах страны, в первую очередь на Зап. Украине в результате легализации деятельности Украинской греко-католической церкви (УГКЦ), а также в связи с возобновлением движения раскольников-автокефалистов. После того как 29 окт. 1989 г. униатами был насильственно занят львовский Преображенский собор, процесс захвата правосл. храмов греко-католиками и раскольниками на Зап. Украине принял массовый характер. Начало этому процессу положило создание Комитета защиты Украинской католической Церкви, благодаря усилиям к-рого УГКЦ был придан образ «Церкви-мученицы», пострадавшей от сталинских репрессий, тогда как правосл. Церковь, пострадавшая в несравненно большей степени, националистической пропагандой обвинялась в пособничестве советским властям и КГБ.
Молитва перед началом Архиерейского Cобора. 30 янв. 1990 г.
6 нояб. 1989 г. архиеп. Львовский Ириней (Середний) и епархиальное духовенство обратились с открытым письмом к Римскому папе Иоанну Павлу II, в к-ром потребовали остановить подстрекательство к погромам и захватам храмов. Однако после встречи 1 дек. 1989 г. Председателя Верховного Совета СССР М. С. Горбачёва и папы УГКЦ получила законный статус и, используя националистические настроения в западноукр. областях, развернула настоящее гонение на Православие. Униатскую церковь на территории Украины в это время возглавлял ранее действовавший нелегально архиеп. Владимир (Стернюк). Используя экстремистские настроения среди греко-католиков, он требовал возвращения УГКЦ всех храмов и имущества по состоянию на 1939 г. После того как в нач. 90-х гг. на выборах в местные советы в западноукр. областях победу одержали представители национал-демократов, униаты получили неограниченную поддержку со стороны властей.
Одновременно с возрождением унии на Украине, также при поддержке националистических сил, возобновилась деятельность раскольников-автокефалистов. В февр. 1989 г. в Киеве при поддержке «Народного руха Украины», об-ва «Мемориал» и др. орг-ций был образован Комитет по возрождению Украинской автокефальной православной церкви (УАПЦ), призвавший правосл. приходы Украины к выходу из юрисдикции Московского Патриархата. 19 авг. 1989 г. приход львовской Петропавловской ц. во главе с настоятелем прот. Владимиром Яремой заявил о своем выходе из РПЦ, к Петропавловскому приходу присоединились неск. западноукр. общин, мотивировавших свои действия тем, что автокефалия якобы способна остановить распространение унии.
После безуспешных попыток найти поддержку у К-польского Патриарха Димитрия сторонники автокефалии стали налаживать контакты с эмигрантскими раскольничьими структурами, к-рые вели свое происхождение от УАПЦ, образованной в 1942 г. Поликарпом (Сикорским). Одновременно автокефалисты Галиции нуждались в поддержке канонического архиерея из Московского Патриархата, к-рый согласился бы примкнуть к их движению. Таковым стал уволенный на покой еп. Иоанн (см. В. Боднарчук). 20 окт. 1989 г. состоявшийся во Львове «собор» раскольников направил на его имя офиц. предложение возглавить УАПЦ. 22 окт. 1989 г. Боднарчук, поправ каноны, совершил во львовском Петропавловском храме диаконскую хиротонию. Вскоре на предложение автокефалистов откликнулся и др. «иерарх» – лжемитр. Мстислав (Скрыпник), последний из лжеиерархии, восходящей к Поликарпу (Сикорскому). Проживавший в США Мстислав (Скрыпник) поручил непосредственное управление приходами УАПЦ на Украине Боднарчуку, к-рого возвел в сан «архиепископа». Новообразованная раскольническая структура открыто декларировала свое преемство по отношению к «самосвятской» УАПЦ, образованной после Киевского «собора» 1921 г., и УАПЦ Поликарпа (Сикорского), провозглашенной в 1942 г. 1 нояб. 1989 г. Боднарчук официально объявил о своем выходе из юрисдикции Московского Патриархата, 14 нояб. на расширенном заседании Свящ. Синода РПЦ за учиненный раскол он был лишен монашества и всех степеней священства.
Постановлением Свящ. Синода РПЦ от 15 дек. 1989 г. клирики зап. епархий Украинского экзархата, уклонившиеся в унию, были запрещены в священнослужении. В связи с продолжавшимися захватами униатами храмов в зап. областях Украины 15 дек. 1989 г. Свящ. Синод выступил с особым заявлением, 20 дек. Патриарх Пимен направил телеграммы по этому вопросу М. С. Горбачёву, папе Римскому Иоанну Павлу II, Съезду народных депутатов СССР, Генеральному прокурору СССР и др. офиц. лицам. По договоренности с Ватиканом 12-17 янв. 1990 г. в Москве состоялась встреча представителей Римо-католической и Русской Православной Церквей для обсуждения ситуации на Украине, были выработаны «Рекомендации по нормализации отношений между православными и католиками восточного обряда на Западной Украине», к-рые должны были стать основой для урегулирования создавшегося положения.
Президиум Архиерейского Cобора. Сидят (справа налево): Патриарх Московский и всея Руси Пимен (Извеков), Председатель Совета по делам религий при Совмине СССР Ю. Н. Христораднов, митр. Ленинградский Алексий (Ридигер). 30-31 янв. 1990 г.
В краткой речи на открытии А. С. Святейший Патриарх Пимен обозначил главную тему Собора – «раскол, учиненный сторонниками так называемой Украинской автокефальной православной церковью». По докладу митр. Киевского Филаретa. А. С. подтвердил решение Синода о лишении сана Иоанна (Боднарчука), заявил о «неканоничности провозглашенной им «Украинской автокефальной православной церкви греко-украинского обряда» и призвал священнослужителей и мирян, уклонившихся в раскол, вернуться в ограду Матери-Церкви. Собор обратился к правительствам СССР и Украинской ССР «с настоятельной просьбой способствовать немедленному прекращению актов насилия и беззакония со стороны униатских экстремистов, чтобы существующие проблемы в отношениях между православными и католиками восточного обряда на Западной Украине решались на основании закона, с учетом интересов и прав сторон, без какой-либо дискриминации и с уважением к договоренностям, выработанным в результате переговоров между Московским Патриархатом и Римо-католической Церковью». А. С. одобрил «Рекомендации» совещания 12-17 янв. 1990 г. и направил Председателю Верховного Совета СССР М. С. Горбачёву телеграмму с призывом «способствовать немедленному прекращению актов насилия и беззакония», совершаемых укр. греко-католиками и раскольниками-автокефалистами совместно с представителями ультранационалистических политических движений.
Во исполнение решения А. С. была создана четырехсторонняя (Московский Патриархат, УПЦ МП, Ватикан и греко-католич. Церковь на Украине) комиссия по урегулированию отношений между православными и католиками вост. обряда в зап. областях Украины, к-рая в ходе заседаний 8-13 марта во Львове выработала практические решения по распределению храмов между православными и униатами. Однако 22 марта было опубликовано заявление греко-католич. Церкви на Украине, в к-ром говорилось, что по согласованию с папой Иоанном Павлом II все документы комиссии признаются неправомочными, затем греко-католики вышли из состава комиссии. Умножились случаи захватов храмов, 10 апр. 1990 г. Свящ. Синод РПЦ заявил протест против подобных действий.
По докладу Председателя ОВЦС архиеп. Смоленского и Калининградского Кирилла (Гундяева), председателя Редакционной комиссии А. С., Собор принял «Положение о экзархатах Московского Патриархата», внеся его в качестве 7-го разд. в «Устав об управлении Русской Православной Церкви». Принятию Положения предшествовало образование Белорусского экзархата. В соответствии с Положением была существенно расширена внутренняя самостоятельность Украинского экзархата. Оба экзархата, согласно решению Собора, стали именоваться также Украинской и Белорусской Православными Церквами. В соответствии с Положением при экзархе, главе экзархата, должен быть создан Синод с функциями, аналогичными функциям Свящ. Синода РПЦ, в Положении была предусмотрена полная самостоятельность экзархатов в финансовом отношении. Новое «Положение об экзархатах» призвано было, как надеялись отцы Собора, ограничить распространение раскольнических движений на Украине и предотвратить их появление в Белоруссии.
А. С. упразднил зарубежные экзархаты РПЦ, подчинив 9 зарубежных епархий Русской Церкви Святейшему Патриарху и Свящ. Синоду, Собор принял решение о возрождении Тобольской, Брестской и Гомельской епархий.
АРХИЕРЕЙСКИЙ СОБОР РУССКОЙ ПРАВОСЛАВНОЙ ЦЕРКВИ 25-27 ОКТЯБРЯ 1990 Г.
Заседал в Даниловом московском мон-ре под председательством Святейшего Патриарха Московского и всея Руси Алексия II, в деяниях Собора участвовал 91 архиерей. А. С. состоялся в тот период существования СССР, когда уже вполне явственными становились признаки распада страны. Центральная власть стремительно ослабевала, а нараставшие центробежные тенденции порождали в ряде мест сепаратистские движения, выступавшие за выход отдельных республик из состава СССР. Подобные настроения особенно отчетливо проявлялись в Прибалтийских республиках, Молдавии, на Зап. Украине. Складывавшаяся ситуация не могла не отразиться на церковной жизни. И хотя к этому времени Церковь обрела свободу после десятилетий гонений и дискриминации, в условиях углубления кризиса советской гос. системы и усиления регионального сепаратизма в ряде епархий были учинены раскольнические акции. Одной из важнейших задач А. С. стало осмысление создавшейся в церковной жизни ситуации и выработка мер, призванных воспрепятствовать дальнейшему распространению раскольнических движений на канонической территории РПЦ.
В центре внимания участников Собора стояли 3 вопроса: о новом правовом статусе РПЦ, обусловленном принятием 2 новых законов о свободе совести и вероисповедания – союзного и российского; о расколе, инициированном Синодом Русской православной Церкви за границей (РПЦЗ) на канонической территории Московского Патриархата; о церковной ситуации на Украине, где против правосл. Церкви продолжали выступать греко-католики и раскольники-автокефалисты.
По новому союзному законодательству РПЦ получила надлежащую правовую основу для своей деятельности и приобрела правоспособность юридического лица. В то же время Собор сделал ряд критических замечаний по отдельным положениям союзного закона, отметив отсутствие статуса юридического лица у Церкви в целом и гарантий права церковной собственности на используемые ею храмы и иную недвижимость. В категорической форме А. С. настаивал на том, чтобы гос. учреждения соблюдали закон при регистрации приходских уставов и в случае отказа в регистрации сообщали письменно, на каком основании подобное решение было ими принято, чтобы приход имел возможность обжаловать в суде подобное решение. Как отмечалось в определении А. С., нарушение установленного срока регистрации устава также должно подлежать судебному рассмотрению. А. С. выразил удовлетворение принятием российского закона о свободе вероисповеданий и аналогичных законов в др. союзных республиках.
Собор обратился с воззванием, посвященным действиям иерархии РПЦЗ, учинившей раскол на канонической территории Московского Патриархата. В мае 1990 г. архиерейским собором РПЦЗ было принято решение об открытии своих приходов и епархий на канонической территории РПЦ, зарубежный Синод призвал клириков и мирян Московского Патриархата к переходу в свою юрисдикцию. Этому призыву последовало незначительное число священнослужителей РПЦ, многие из них, не будучи приверженцами идеологии зарубежников, запятнали себя неблаговидными деяниями и были подвергнуты за это каноническим прещениям со стороны священноначалия.
А. С. выразил позицию священноначалия РПЦ по тем вопросам, к-рые получали превратную трактовку в полемике РПЦЗ против РПЦ: «Отдавая дань глубокого уважения памяти Патриарха Сергия и с благодарностью вспоминая его борьбу за выживание нашей Церкви в тяжелые для нее годы гонений, мы тем не менее вовсе не считаем себя связанными его Декларацией 1927 г., сохраняющей для нас значение памятника той трагической эпохи в истории нашего Отечества. Нас обвиняют «в попрании памяти новомучеников и исповедников». В нашей Церкви никогда не прерывалось молитвенное поминовение страдальцев за Христа, преемниками которых довелось стать нашему епископату и клиру». В воззвании был также поднят вопрос о статусе РПЦЗ с канонической т. зр. Архиерейский Синод РПЦЗ должен был бы прекратить свое существование в соответствии с указом свт. Тихона, Патриарха Московского и всея России, Свящ. Синода и Высшего Церковного Совета РПЦ от 5 мая 1922 г., к-рым за самочиние, выразившееся в политических заявлениях от имени всей полноты РПЦ, упразднялось Высшее церковное управление за границей, от коего имеет преемство нынешний зарубежный Синод. Осуждение деятельности этого Синода свт. Тихон высказал также в «Предсмертном завещании» от 7 апр. 1925 г., угрожая его участникам в случае упорства судом Собора.
Подобно Архиерейским Соборам РПЦ 1989 г. и янв. 1990 г. А. С. вновь был вынужден обратиться к рассмотрению церковной жизни на Украине, где в течение 1990 г. имел место ряд событий, свидетельствовавших о дальнейшем углублении автокефалистского раскола и продолжении агрессивных действий греко-католиков против правосл. верующих. В марте 1990 г. представители греко-католиков в одностороннем порядке покинули четырехстороннюю комиссию, призванную урегулировать церковное положение в Галиции. В течение 1990 г. галицкие униаты продолжали кампанию по насильственному отторжению правосл. храмов, кульминацией к-рой стал захват кафедрального собора св. Юра во Львове, осуществленный 12 авг. при попустительстве правящего архиерея Львовско-Дрогобычской епархии РПЦ еп. Андрея (Горака) (в 1992 ушел в раскол, ныне лжемитр. Львовский в юрисдикции Украинской православной церкви Киевского патриархата). Вскоре после этих событий из Рима во Львов возвратился пребывавший ранее в эмиграции кардинал Украинской греко-католической церкви (УГКЦ), митр. Мирослав-Иван Любачивский. Тем самым УГКЦ полностью восстановила свою структуру на территории Украины и дальнейшие усилия направила по пути количественного роста своих общин и орг-ций.
Усиливалось и автокефалистское движение: к нач. 1990 г. в раскол перешло свыше 200 западноукр. приходов, и их число возрастало с каждым месяцем (к кон. 1990 – свыше 900 общин). В мае 1990 г. Совет по делам религий при Совете министров УССР принял решение о регистрации приходов раскольнической Украинской автокефальной православной церкви (УАПЦ), 7 июня Совет зарегистрировал устав УАПЦ. Практически одновременно с этими событиями, 5-6 июня 1990 г., раскольники провели в Киеве «Всеукраинский собор УАПЦ», на к-ром они еще раз провозгласили автокефалию Украинской Церкви. На «соборе» заочно был избран «патриарх Киевский и всея Украины», к-рым стал проживавший в США Мстислав (Скрыпник), последний представитель «епископата», восходящего к автокефалистскому расколу времени второй мировой войны. Лишенный сана бывш. епископ РПЦ Иоанн Боднарчук был избран на раскольничьем лжесоборе «Местоблюстителем патриаршего престола» и «Блаженнейшим митрополитом Львовским и Галицким».
О предоставлении Украинской Православной Церкви (УПЦ) независимости и самостоятельности в управлении говорилось в обращении, к-рое правосл. епископат Украины направил 9 июля 1990 г. в адрес Свящ. Синода РПЦ. На следующий день Синод УПЦ принял постановление о мерах, направленных на дальнейшее расширение автономии УПЦ, что мотивировалось необходимостью более успешно противостоять унии и расколу. Тексты обращения и постановления были рассмотрены на заседании Свящ. Синода РПЦ 20 июля 1990 г., было решено в связи с исключительной значимостью данного вопроса рассмотреть его на предстоящем в окт. 1990 г. Архиерейском Соборе РПЦ. Для подготовки решения по вопросу о статусе УПЦ была создана комиссия во главе с митр. Крутицким и Коломенским Ювеналием (Поярковым). 1 окт. 1990 г. Свящ. Синод РПЦ одобрил деятельность комиссии. Выработанные ею материалы и предложения были направлены для ознакомления архиереям РПЦ и вынесены на обсуждение и утверждение предстоящего Архиерейского Собора.
А. С., обсудив вопрос о предоставлении УПЦ независимости и самостоятельности в управлении, определил: «1. Украинской Православной Церкви предоставляется независимость и самостоятельность в ее управлении. 2. В связи с этим наименование «Украинский экзархат» упраздняется. 3. Предстоятель Украинской Православной Церкви избирается украинским епископатом и благословляется Святейшим Патриархом Московским и всея Руси. 4. Предстоятель Украинской Православной Церкви носит титул «Митрополит Киевский и всея Украины». 5. Митрополиту Киевскому и всея Украины в пределах Украинской Православной Церкви усвояется титул «Блаженнейший». 6. Митрополит Киевский и всея Украины имеет право ношения двух панагий и предношения креста во время богослужения. 7. Синод Украинской Православной Церкви избирает и поставляет правящих и викарных архиереев, учреждает и упраздняет кафедры в пределах Украины. 8. Митрополит Киевский и всея Украины, как Предстоятель Украинской Православной Церкви, является постоянным членом Священного Синода Русской Православной Церкви. 9. Настоящее определение Архиерейского Собора Русской Православной Церкви подлежит утверждению Поместным Собором Русской Православной Церкви с внесением соответствующих изменений в Устав об управлении Русской Православной Церкви».
На следующий день после окончания работы А. С., 28 окт., Патриарх Московский Алексий II прибыл в Киев для торжественного провозглашения независимости УПЦ, даруемой ради преодоления раскола и водворения мира церковного. В день приезда Патриарх Алексий совершил Божественную литургию в Софийском соборе Киева, перед началом к-рой даровал митр. Киевскому и всея Украины Филарету грамоту о независимости Украинской Церкви. В Патриаршей грамоте объявлялось: «Украинская Православная Церковь, соединенная через нашу Русскую Православную Церковь с единой святой соборной и апостольской Церковью, без соборного решения всей Православной кафолической Полноты да не изменяет у себя ничего, что касается догматов веры и святых канонов». Фактически УПЦ получила полную внутреннюю самостоятельность, сохраняя каноническое единство с Московским Патриархатом. Патриаршее богослужение было омрачено манифестацией, к-рую устроили активисты «Руха» и др. националистических движений. Вскоре после дарования УПЦ независимости Патриарх Алексий направил в адрес укр. правительства офиц. письмо, в к-ром объявил об отказе РПЦ от прав на собственность и имущество, до сих пор принадлежавшие ей на территории Украины. Правопреемницей РПЦ на Украине объявлялась УПЦ.
К сожалению, дарование УПЦ независимости и самостоятельности в управлении так и не принесло умиротворения в церковную жизнь Украины. Дарованной УПЦ самостоятельностью поспешил воспользоваться в своих личных целях, к-рые все более шли вразрез с интересами Украинского Православия, митр. Киевский и всея Украины Филарет. То, что мыслилось как средство предотвращения церковной смуты, было им использовано не во благо Церкви, а исключительно ради укрепления своего влияния.
Заявление епископата Украинской Православной Церкви
Карковский Синод Украинской Православной Церкви Московского Патриархата в 1992 г.
Мы, архиереи Украинской Православной Церкви, обеспокоенные судьбой Святого Православия на родной Украинской земле, обращаем внимание всей Полноты Православной Церкви, находящейся под омофором Святейшего Патриарха Московского и всея Руси, на недостойное поведение бывшего Предстоятеля Украинской Православной Церкви митрополита Филарета (Денисенко) и в связи с этим заявляем следующее:
1 – Митрополит Филарет крайне жестоко и высокомерно относится к подведомственному духовенству и к своим братьям по епископскому служению. Вместо отеческой заботы, любви и сострадания к младшей братии он стал на путь диктата и шантажа, что совершенно недопустимо в поведении православного архиерея, ибо и он, по слову святого апостола Павла, должен быть непорочен, как Божий домостроитель, не дерзок, не гневлив, не пьяница, не убийца, не корыстолюбец, но страннолюбив, любящий добро, целомудрен, справедлив, благочестив, воздержан (Тит. 1:7-8). Правило 27-е святых апостолов предписывает низвергать из священного чина тех епископов, пресвитеров или диаконов, которые совершают физическое и духовное насилие.
2 – Митрополит Филарет своей личной жизнью вносит соблазн в среду верующих, а также дает повод для поношения и хулы на Православную Церковь со стороны внешнего мира, за что, согласно 3-му правилу Первого Вселенского Собора и 5-му правилу Пятого-Шестого (Трулльского) Собора, подлежит строжайшему каноническому наказанию, ибо, как говорит Священное Писание, горе тому человеку, чрез которого соблазн приходит (Мф. 18:7).
3 – Митрополит Филарет, давший на Архиерейском Соборе пред Крестом и Евангелием слово безотлагательно созвать в Киеве Собор украинских епископов и заявить на нем о своей отставке и довыполнивший его, совершил клятвопреступление, влекущее за собой, согласно 25-му правилу святых апостолов, извержение из священного сана.
4 – Митрополит Филарет после завершения Архиерейского Собора Русской Православной Церкви от 31 марта — 5 апреля 1992 года злонамеренно, публично, через средства массовой информации пытался и пытается до сих пор извратить принятые на нем решения и тем самым явился клеветником и хулителем нашей Святой Православной Церкви и как таковой, по 6-му правилу Второго Вселенского Собора, несет строгую каноническую ответственность.
5 – Митрополит Филарет, проигнорировав решения Архиерейского Собора Украинской Православной Церкви от 27 мая 1992 года и потеряв совесть пастыря, святотатственно усвоил себе не принадлежащее право на священнодействия в качестве архиерея. В частности, он неоднократно совершал Божественную литургию и рукополагал диаконов, пресвитеров и даже епископов, не имея на то никакого полномочия со стороны Священного Синода. За такие действия ослушников канонической дисциплины 28-е правило святых апостолов подвергает полному отсечению от Православной Церкви: «Аще кто епископ, или пресвитер, или диакон, праведно за явные вины изверженный, дерзнет коснутися служения некогда ему порученного: таковый совсем да отсечется от Церкви».
Василий Великий в послании к Григорию пресвитеру, вошедшем в канонический свод под названием 88-го правила, предупреждает временно запрещенного клирика, что если тот, пренебрегая запрещением, дерзнет «коснуться священнодействия», то будет «анафема пред всем народом».
6 – Митрополит Филарет своими действиями учинил раскол в Церкви, за который он подлежит лишению сана на основании 15-го правила Двукратного Собора.
7 – Все вышеизложенное мы повергаем суду Архиерейского Собора Русской Православной Церкви и настоятельно просим принять в отношении митрополита Филарета, как сознательного нарушителя церковного благочестия и канонического порядка, строгие меры взыскания, как того требуют священные каноны, следовать которым мы все торжественно обещались перед лицом Православной Церкви.
Митрополит Харьковский и Богодуховский НИКОДИМ
Митрополит Винницкий и Брацлавский АГАФАНГЕЛ
Архиепископ Черниговский и Нежинский АНТОНИЙ
Архиепископ Житомирский и Овручский ИОВ
Архиепископ Ровенский и Острожский ИРИНЕЙ
Епископ Волынский и Луцкий ВАРФОЛОМЕЙ
Епископ Ивано-Франковский и Коломыйский, временно управляющий Херсонской епархией ИЛАРИОН
Епископ Донецкий и Славянский АЛИПИЙ
Епископ Черновицкий и Буковинский ОНУФРИЙ
Епископ Тернопольский и Кременецкий СЕРГИЙ
Епископ Симферопольский и Крымский ВАСИЛИЙ
Епископ Кировоградский и Николаевский ВАСИЛИЙ
Епископ Сумской и Ахтырский НИКАНОР
Епископ Луганский и Старобельский ИОАННИКИЙ
Епископ Хмельницкий и Каменец-Подольский НИФОНТ
Епископ Днепропетровский и Запорожский ГЛЕБ
11 июня 1992 года
______________________________
Відкритий лист після проведення відомого Харківського собору Митрополита Київського і всієї України Філарета до всіх вірних Української Православної Церкви. 1992 рік.
Преосвященные архипастыри! Дорогие отцы, братья и сестры!
Позвольте мне в это сложное время обратиться к вам, ко всей Украинской Православной Церкви с архипастырским посланием.
В Открытом письме Святейшему Патриарху Алексию и Священному Синоду Русской Православной Церкви мною как Предстоятелем Украинской Православной Церкви было заявлено, что собрание епископов в Харькове от 27 мая с. г., назвавшее себя Собором, является незаконным и не имеет канонической силы для Украинской Православной Церкви.
Собравшиеся в Харькове епископы нарушили 34-е Апостольское правило, гласящее: “Епископам всякого народа подобает знати первого в них, и признавати его яко главу, и ничего превышающего их власть не творити без его рассуждения”. Украинские епископы собрались без Предстоятеля Украинской Православной Церкви, Митрополита Киевского и всея Украины Филарета, и даже не пригласили его. Поэтому их собрание нельзя считать Собором УПЦ, было бы правильнее назвать его лжесобором.
Фактически собравшиеся в Харькове епископы откололись от Украинской Православной Церкви и не могут выступать от ее имени.
Кроме священных канонов (34-го Апостольского правила, 14 правила Двукратного Константинопольского Собора) они нарушили постановление Архиерейского Собора Русской Православной Церкви от 25-27 октября 1990 года о даровании Украинской Православной Церкви самостоятельности и независимости в управлении. Их нарушение заключается в том, что они не соблюли эту самостоятельность и независимость, подчинившись решениям Московского Священного Синода от 7 и 21 мая с. г., власть которого не распространяется на управление в Украинской Православной Церкви. Фактически они отказались от независимости и самостоятельности УПЦ и тем самым откололись от нее и снова вошли в административное подчинение Московской Патриархии.
Участники Харьковского собрания проигнорировали Устав об управлении в Украинской Православной Церкви, принятый на Поместном Соборе УПЦ в ноябре 1990 г. и зарегистрированный государственными органами независимой Украины.
Во-первых, они нарушили 3 и 7 статьи ІІІ главы и 9 статью V главы, в которых говорится, что Соборы УПЦ созывает Предстоятель Украинской Православной Церкви Митрополит Киевский и всея Украины. В действительности Харьковский “Собор” обманным образом созвал митрополит Харьковский Никодим и председательствовал на нем.
Во-вторых, не соблюдены 2 и 12 статьи V главы, в которой говорится, что Предстоятель Украинской Православной Церкви избирается пожизненно. Там же сказано, что только “в случае смерти Митрополита Киевского и всея Украины, его ухода на покой, нахождения под церковным судом или по иной причине, делающей невозможным исполнение им обязанностей Предстоятеля Украинской Православной Церкви, Священный Синод избирает Местоблюстителя”. Ни одна из этих причин не давала права собравшимся в Харькове епископам избирать нового Предстоятеля УПЦ.
В-третьих, была нарушена 6 статья ІІІ главы, где говорится, что Собор избирает Предстоятеля Украинской Православной Церкви из среды украинского епископата. В действительности “Собор” избрал управляющего делами Московской Патриархии митрополита Владимира из среды Российской Церкви, а не Украинской.
Для оправдания своих незаконных действий они в угоду Московской Патриархии, чтобы провести ее ставленника, внесли изменения в Устав. Однако Устав об управлении УПЦ был принят на Поместном Соборе, и только он имеет право вносить изменения.
Дорогие отцы, братья и сестры!
Сейчас, когда украинский народ нуждается в духовной поддержке, в умиротворении, Церковь как никогда должна способствовать примирению, укреплению веры, милосердия, призывать к терпимости и согласию, а не сеять смуту и раздор. Московская Патриархия на словах призывает к единению, признает самостоятельность и независимость Украинской Православной Церкви, а на деле сеет раздор и смуту на Украине. Своим активным вмешательством во внутренние дела нашей Церкви она разделила духовенство на две части и тем самым еще больше осложнила религиозную обстановку на Украине.
Высшая церковная власть в Москве, оказывая все усиливающееся давление на Украинскую Православную Церковь, используя откровенные угрозы и даже антиканонические действия против ее единственного законного Предстоятеля, заявляет при этом, что руководствуется идеей добра и мира для нашей Церкви. Но можно ли делать добро через издевательства и мир через угрозы? Нет, и еще раз нет!
Мне больно и печально сегодня говорить о том, что отдельные верующие, пастыри и даже архиереи не могут взвешенно и твердо оценить тот исторический момент, который переживает теперь наша Украинская Православная Церковь на пути к своей полной самостоятельности. И поэтому с печалью и надеждою, отбросив все страсти и противоречия, обращаясь к тем, кто отказывается идти с нами одним путем, заявляем: “Не обманывайтесь: Бог поругаем не бывает. Что посеет человек, то и пожнет” (Гал. 6:7).
Среди епископов, открыто предавших интересы Украинской Православной Церкви, есть такие архиереи, а я думаю, что их большинство, которые случайно поддались давлению со стороны Святейшего Патриарха Алексия и его окружения. Я обращаюсь к ним с просьбой вернутся в лоно независимой Украинской Православной Церкви и вместе с нами отстаивать ее интересы.
Призываю духовенство вместе со мной отстаивать независимость Украинской Православной Церкви. Все мы сохраняем духовное единство с Русской Православной Церковью и со всеми Поместными Православными Церквами. Вас пугают расколом, но мы находимся в каноническом единстве с Патриархом Московским и всея Руси Алексием. Вас страшат отнятием церковнославянского языка за богослужением, – и это неправда. Наш Украинский Поместный Собор постановил сохранять священный церковнославянский язык. Говорят, что Украинская Православная Церковь якобы перейдет на новый стиль. Такого не будет. Вместе с Русской Православной Церковью мы пользуемся и впредь будем пользоваться в церковной жизни старым стилем.
Мы единым сердцем, едиными устами будем молить Пастыреначальника Господа о посылании Небесной помощи и благословения всей Полноте Святой Украинской Православной Церкви.
Братья и сестры!
Призываю вас всегда помнить слова апостола Петра: “Уклоняйтесь от зла и делайте добро; ищите мира и стремитесь к нему” (І Пет. 3:11).
Прошу ваших святых молитв и всевозможной поддержки в отстаивании независимости Украинской Православной Церкви.
ФИЛАРЕТ, Митрополит Киевский и всея Украины
_______________________________________________________
Письмове звернення єпископату Української Православної Церкви до Патріарха Московського Олексія ll, Священного Синоду та до всіх архієреїв Російської Православної Церкви. 23.01.1992 р.
Ваше Святейшество, возлюбленные во Христе Преосвященные архиереи Русской Православной Церкви! Прошло около трех месяцев после Собора Украинской Православной Церкви (1-3 ноября 1991 г.), обратившегося к вам с просьбой о даровании полной канонической самостоятельности нашей Церкви, но до сих пор мы не получили никакого ответа. У нас создается впечатление, что положительное решение этого вопроса умышленно затягивается.
А в это время религиозная обстановка, начавшая смягчаться после Собора УПЦ, обостряется снова. Определенные силы, в том числе и из Москвы, сеют смуту среди монашествующих, духовенства и мирян в отдельных областях и тем самым фактически работают против Православия на Украине. Некоторые московские средства массовой информации развернули клеветническую кампанию против Предстоятеля Украинской Православной Церкви, пытаясь путем грязной клеветы смущать умы и сердца несведущих людей.
Враждебные Православной Церкви силы, споткнувшись на мученичестве в 20-е и 30-е годы, продолжают борьбу с Православием новыми методами: ложью, клеветой, расколами, натравливанием друг на друга, иными диавольскими средствами.
Уповая на Господа нашего Иисуса Христа, сказавшего: “Создам Церковь Мою, и врата ада не одолеют ее” (Мф. 16, 18), мы отвергаем очернение нашей Церкви, которая в тяжелейших условиях государственного атеизма, когда мнящие себя праведниками оставили паству и бежали (Иоан. 10:12-13), продолжала свое спасительное служение, сохраняя в народе веру в Бога и нравственные устои, претерпевая различные унижения ради спасения человеческих душ. Мы также осуждаем продолжающиеся клеветнические нападки на Предстоятеля Украинской Православной Церкви Митрополита Киевского и всея Украины Филарета, расценивая их как выпады против нашей независимости.
Как нам стало известно, на последнем заседании Священного Синода Русской Православной Церкви (25-27 декабря 1991 г.) высказывалось мнение, будто бы наше обращение на Соборе Украинской Православной Церкви (1991 г.) было сделано под давлением государства и что якобы не все, подписавшие документы Собора, украинские архиереи согласны с принятыми решениями.
В связи с этим мы смиренно заявляем, что вынужденное новыми историческими условиями наше стремление получить полную каноническую самостоятельность продиктовано исключительно благом Православия на Украине, а не давлением со стороны государства. Мы также подтверждаем наше единодушие и единомыслие в этом вопросе, ибо считаем, что только полная каноническая независимость Украинской Православной Церкви, а также единение епископата вокруг своего Предстоятеля, между собой и с паствой может, Богу содействующу, предохранить Православную Церковь на Украине от разорения.
Некоторые русские архиереи высказывают желание провести на Украине церковный референдум по вопросу полной канонической независимости. Однако история Древней Церкви, так же как и история Русской Православной Церкви, не знают церковных референдумов, и каноны не предусматривают решение тех или иных вопросов путем референдумов. Поэтому мы считаем, что проводить на Украине церковный референдум неправомерно и неполезно, ибо он внесет в жизнь Церкви мирское начало.
Движимые заботой о благосостоянии Украинской Православной Церкви, стремясь сохранить братское единение с Русской Православной Церковью в лоне Единой Святой Соборной и Апостольской Церкви, во имя мира и любви и во избежание противостояния между Украиной и Россией, мы снова обращаемся к Вашему Святейшеству и к нашим собратьям – русским архиереям с просьбой как можно скорее положительно решить вопрос о полной канонической самостоятельности Украинской Православной Церкви. Одновременно просим рассматривать наше повторное обращение не как признак слабости и неуверенности, а как братскую любовь и свидетельство уважения к нашим братьям – епископам Русской Православной Церкви.
Филарет, Митрополит Киевский и всея Украины
Никодим, митрополит Харьковский и Богодуховский
Леонтий, митрополит Херсонский и Таврический
Антоний, архиепископ Черниговский и Нежинский
Феодосий, архиепископ Винницкий и Брацлавский
Савва, архиепископ Полтавский и Кременчугский
Иов, архиепископ Житомирский и Овручский
Ириней, архиепископ Ровенский и Острожский
Лазарь, архиепископ Одесский и Измаильский
Никанор, епископ Сумской и Ахтырский
Иоанникий, епископ Луганский и Старобельский
Евфимий, епископ Мукачевский и Ужгородский
Варфоломей, епископ Волынский и Луцкий
Нифонт, епископ Хмельницкий и Каменец-Подольский
Андрей, епископ Львовский и Дрогобычский
Василий, епископ Симферопольский и Крымский
Онуфрий, епископ Черновицкий и Буковинский
Сергий, епископ Тернопольский и Кременецкий
Алипий, епископ Донецкий и Славянский
Яков, епископ Почаевский, викарий Киевской епархии
_______________________________________________________
Апеляція Митрополита Київського і всієї України Філарета до Патріарха Константинопольского, Святійших православних Патріархів і всіх глав Помісних Православних Церков. 1992 рік.
Ваше Святійшество!
Як Митрополит Київський і всієї України, Предстоятель Української Православної Церкви, який був підданий несправедливому засудженню з боку Архиєрейського Собору Російської Православної Церкви від 11 червня 1992 року, смиренно звертаюсь до Ваших Святійшеств і Блаженств, прохаючи канонічного захисту від Московського і всієї Русі Патріарха Олексія, котрий вилив на мене чашу гніву за моє прагнення домогтися повної канонічної незалежності від Московської Патріархії для Української Православної Церкви заради блага православ’я на Україні, що 1991 року стала незалежною державою.
Рішення від 27 травня 1992 року Харківського Собору, інспірованого Московською Патріархією, так само як судова розправа наді мною на Московському Архиєрейському Соборі 11 червня 1992 року, були направлені проти Української Православної Церкви, яка у зв’язку з утворенням незалежної Української держави домагається повної канонічної незалежності, тобто автокефалії.
Собори Української Православної Церкви, які приймали рішення про повну канонічну незалежність, послужили причиною і початком наклепницької кампанії проти мене як ініціатора цієї незалежності. Тому Москва вирішила усунути мене з поста Предстоятеля Української Православної Церкви і призначити свого ставленика – митрополита Володимира (Сабодана). Заради досягнення цієї мети і були проведені Харківський і Московський Архиєрейські Собори.
Я вважаю рішення згаданих Соборів несправедливими, бо вони порушили церковні канони і Статут про управління Української Православної Церкви.
І. Українська Православна Церква з жовтня 1990 року є незалежною і самостійною в управлінні. Архиєрейський Собор Російської Православної Церкви під головуванням Святійшого Патріарха Московського і всієї Руси Олексія ІІ, всебічно обговоривши прохання єпископату Української Православної Церкви, 25-27 жовтня 1990 року визначив:
“1. Українській Православній Церкві надається незалежність і самостійність в її управлінні.
- У зв’язку з цим найменування “Український Екзархат” – скасовується.
- Предстоятель Української Православної Церкви обирається українським єпископатом і благословляється Святійшим Патріархом Московським і всієї Русі.
- Предстоятель Української Православної Церкви носить титул “Митрополит Київський і всієї України”.
- Синод Української Православної Церкви обирає і поставляє правлячих і вікарних архиєреїв, засновує і скасовує єпархії у межах України”.
ІІ. 27 жовтня 1990 року Митрополит Київський і всієї України Філарет одержав від Патріарха Московського і всієї Русі Олексія ІІ благословенну Грамоту, в якій, зокрема, сказано: “Благословляємо через дану Грамоту нашу силою Всесвятого і Животворчого Духа бути віднині Православній Українській Церкві незалежною і самостійною у своєму управлінні, а Вам, одностайно обраному 9 липня 1990 року єпископатом Української Православної Церкви, – її Предстоятелем. Ми уповаємо, що Українська Православна Церква управлятиметься згідно з Божественними і священними канонами і успадкованими від святих отців звичаями Кафолічної Православної Церкви і визначеннями цього Архиєрейського Собору”. Ця Грамота свідчить про те, що законним Предстоятелем Української Православної Церкви є митрополит Філарет.
ІІІ. Харківський Собор (27 травня 1992 року) не є канонічним Собором, бо він порушив 34 Апостольське правило: “Єпископам всякого народу належить знати першого в них, і визнавати його яко главу, і нічого, що перевищує їхню владу, не творити без його розсуду: творити ж кожному тільки те, що стосується його єпархії”.
Українські єпископи зібралися у Харкові самочинно без згоди і благословення Предстоятеля УПЦ Митрополита Київського і всієї України Філарета. Останній не був присутній на Соборі і навіть не був запрошений. Крім того, українські єпископи не мали канонічного права обговорювати і вирішувати питання, “що перевищують їхню владу”. З причини неканонічності Харківського Собору деякі українські єпископи відмовились від участі в ньому.
IV. Скликання Харківського Собору є порушенням Статуту про управління Української Православної Церкви, прийнятого на Помісному Соборі Української Православної Церкви 27 листопада 1990 року.
Зокрема:
– ст. 3 розділу ІІІ Статуту говорить, що Собор єпископів може бути скликаний лише Предстоятелем УПЦ Митрополитом Київським і всієї України, а фактично Собор скликав рядовий єпархіальний архиєрей, навіть не член Священного Синоду, митрополит Харківський і Богодухівський Никодим;
– ст. 7 розділ ІІІ встановлює, що в усіх випадках на Соборах УПЦ головує Предстоятель Митрополит Київський і всієї України, а на Соборі в Харкові він навіть не був присутній і навіть не був запрошений;
– виборами нового Предстоятеля Церкви на Харківському Соборі порушена ст. 2 розділу V, згідно з якою Предстоятель УПЦ обирається довічно з числа українських єпископів. Вибори нового Предстоятеля можуть мати місце лише в разі смерті Митрополита Київського і всієї України, його виходу на спочинок, перебування під церковним судом чи з іншої причини, яка робить неможливим виконання ним обов’язків Предстоятеля УПЦ. Жодна з цих статутних причин не мала місця. Тому вибори митрополита Володимира як нового Предстоятеля УПЦ при живому її Предстоятелі є незаконними;
– Харківський Собор також порушив ст. 6 розділу ІІІ, яка вимагає, щоб Предстоятель УПЦ обирався винятково зі складу єпископату Української Православної Церкви. На даному Соборі Предстоятелем УПЦ обраний митрополит Володимир – архиєрей Російської Православної Церкви.
V. Постанови Священного Синоду Російської Православної Церкви від 6–7 травня і 21 травня 1992 р. є втручанням у внутрішнє життя Української Православної Церкви. Дії Московського Священного Синоду інспіровані певними нецерковними силами Росії та мають під собою політичну основу, а не турботу про церковний мир на Україні. Результатом цього втручання став новий розділ серед українського православ’я.
Згадані рішення Священного Синоду РПЦ є порушенням постанови Архиєрейського Собору Російської Православної Церкви від 25–27 жовтня про дарування незалежності в управлінні Українській Православній Церкві, а також порушенням прав і обов’язків Митрополита Київського і всієї України Філарета, що містяться в Грамоті Патріарха Московського і всієї Русі Олексія ІІ від 27 жовтня 1990 р.
VI. Архиєрейський Собор Російської Православної Церкви 11 червня 1992 р. учинив незаконне судилище, тому що, не надавши незаперечних доказів моєї вини, осудив мене. Собор зробив мене без вини винним. 28-е правило святих апостолів говорить: “Якщо єпископ … праведно за явні провини вивержений…” Мене вивергли неправедно і не за явні провини.
VII. Пред’явлені проти мене звинувачення ґрунтуються на публікаціях деяких засобів масової інформації і на звичайних людських домислах, а не на незаперечних фактах і документах.
Український єпископат і єпископат Російської Православної Церкви винесли два взаємовиключні Визначення.
а) 1–3 листопада 1991 р. Помісний Собор Української Православної Церкви, обговоривши компрометацію митрополита Філарета з боку засобів масової інформації, прийняв такі рішення:
“…5. Відкидаючи всі наклепницькі нападки на Предстоятеля Української Православної Церкви з боку деяких засобів масової інформації і розцінюючи їх як випади не тільки проти Предстоятеля Церкви, а і проти всієї її ієрархії, кліру і мирян, Собор Української Православної Церкви висловлює повну довіру Митрополиту Київському і всієї України Філарету і підтверджує його обрання українським єпископатом 9 липня 1990 р. Предстоятелем Української Православної Церкви”. (Далі ідуть підписи 23-х українських архиєреїв, 32-х настоятелів та настоятельниць чоловічих та жіночих монастирів, ректорів 3-х духовних семінарій, представників духовенства і мирян 22-х українських єпархій).
б) 27 травня 1992 р., тобто через 6 місяців й 25 днів, на Харківському Соборі 17 архиєреїв, з числа тих, хто підписав вищенаведене рішення, засудили мене, не запросивши мене на Собор і не вислухавши виправдань з мого боку. Де їхня архиєрейська совість?! Коли вони говорили правду? На законному канонічному Соборі у Києві 1–3 листопада 1991 р. чи на неканонічному Харківському соборі 27 травня 1992 р.?
в) 1–2 квітня 1992 р. Архиєрейський Собор Російської Православної Церкви, порушуючи порядок денний, обговоривши мою особову справу, виніс таке рішення: “Архиєрейський Собор з розумінням поставився до позиції Преосвященного Митрополита Філарета, висловивши йому подяку за багаторічну архиєрейську працю на Київській кафедрі, благословив нести єпископське служіння на іншій кафедрі Української Православної Церкви”.
г) 11 червня 1992 р., тобто через 2 місяці і 9 днів, той самий Архиєрейський Собор, у тому ж складі, але за моєї відсутності, виніс жахливе для мене рішення – позбавлення сану. За два місяці у моєму духовно-моральному житті не сталося ніяких істотних змін. Чому ж одні й ті самі архиєреї у квітні місяці мене благословляли і дякували, а у червні – піддали анафемі? Я не визнаю за собою ніякої вини, достойної позбавлення сану.
VIII. Причина, через яку Патріарх Московський і всієї Русі Олексій ІІ і Священний Синод РПЦ вирішили скинути мене, полягає в тому, що я не погодився добровільно відмовитися від Київської кафедри і посади Предстоятеля Української Православної Церкви.
На Архиєрейському Соборі РПЦ 1–2 квітня 1992 р. мене примусили заявити, що я подам прохання Собору Української Православної Церкви про звільнення мене від обов’язків Предстоятеля Української Православної Церкви. Ось Визначення Архиєрейського Собору РПЦ з цього питання: “Архиєрейський Собор прийняв до відома заяву Преосвященного Філарета, Митрополита Київського і всієї України про те, що в ім’я миру церковного він подасть прохання на наступному Архиєрейському Соборі Української Православної Церкви про звільнення його від обов’язків Предстоятеля Української Православної Церкви”.
Однак, на вимогу київської пастви, я змінив своє рішення і не подав прохання про звільнення від обов’язків Предстоятеля Церкви. Патріарх Олексій і Московський Священний Синод розцінили це як клятвопорушення, хоча я ніяких клятв на Соборі не давав, що видно з вищенаведеного Визначення Архиєрейського Собору. Зроблену мною заяву не можна вважати клятвою. В іншому ж разі усіх учасників Архиєрейського Собору 11 червня 1992 р., так само як і українських архиєреїв, що брали участь у Харківському Соборі 27 травня ц. р., на такій же підставі можна звинуватити у клятвопорушенні, бо перші відмовилися від свого Архиєрейського визначення від 1–2 квітня 1992 р., а другі – від Постанови Помісного Собору 1–3 листопада 1991 р.
ІХ. Не можу визнати справедливими обґрунтування, наведені Собором для виверження мене з сущого сану, з таких причин:
а) 27 Апостольське правило говорить: “Повеліваємо єпископа… який б’є вірних, що согрішають… вивергати з священного чину”. Насамперед, я нікого не бив, а напучення і вимоги до архиєреїв і кліриків виконувати церковну дисципліну вважав своїм церковним обов’язком. Ці вимоги деякі архиєреї і клірики, які морально опустилися, розцінили як зарозумілість, диктат і шантаж.
б) Можна підвести під 3 правило І Вселенського Собору перебування в моєму домі жінок. Однак мені не зрозуміло, чому ті, що засуджують мене за це, в тому числі і Патріарх Олексій ІІ, не застосовують це правило до себе. У моїх суддів також перебувають жінки у їхніх домах. За складних умов існування Церкви в нашій країні при комуністичному режимі Патріарх Олексій ІІ та інші архиєреї дозволяють собі мати жінок у своїх домах, а мене за це засуджують. Вважаю, що Собор у цьому відношенні повинен бути справедливим і праведним.
Що ж стосується 4 правила VІ Вселенського Собору, то воно не має до мене ніякого відношення.
в) Як вже було сказано вище, я не давав клятви на Архиєрейському Соборі 1–2 квітня 1992 р., тому не вважаю себе клятвопорушником. Посилання на 25 правило святих апостолів не є обґрунтованним.
г) 6 правило ІІ Вселенського Собору не стільки осуджує, скільки виправдовує мене. Святі отці Другого Вселенського Собору постановили цим правилом ось що: “Оскільки багато хто, бажаючи привести у замішання і звергнути церковне благочестя, ворожо і наклепницьки вигадують на правлячих церквами православних єпископів якісь провини, не з іншим якимось наміром, як тільки аби потьмарити добру славу священиків і вчинити сум’яття в мирному народі”.
Саме прагнення звергнути церковне благочестя і вчинити сум’яття в мирному народі лягло в основу публікацій деяких засобів масової інформації. Останні ведуть відкриту ворожу пропаганду проти православного благочиння, щоб зруйнувати Церкву зсередини. Атеїстичним силам не вдалося знищити Православну Церкву в нашій країні шляхом репресій і руйнувань храмів. Тепер вони руйнують Церкву іншим способом. Одним із перших, але не останнім, хто був підданий наклепницьким нападкам, є я – Митрополит Київський і всієї України Філарет.
Далі у 6 правилі того ж Собору сказано: “Якщо хто з тих, що належать до Церкви, за деякі провини раніше були засуджені і скинуті, або відлучені від кліру, чи з ряду мирян: і цим нехай не буде дозволено звинувачувати єпископа, доки не очистять себе від звинувачення, під яке самі підпали”.
Наведене правило забороняє приймати звинувачення на єпископа від церковних осіб, засуджених і вилучених. Московський Архиєрейський Собор і Харківський Собор знехтували цим правилом і поклали в основу звинувачення митрополита Філарета рапорт на ім’я Патріарха Олексія і Священного Синоду від забороненого у священнослужінні колишнього єпископа Переяслав-Хмельницького, вікарія Київської єпархії Іонафана. Згодом його наклепницький рапорт був використаний засобами масової інформації. Через деякий час колишній єпископ Переяслав-Хмельницький Іонафан розкаявся у наклепі на митрополита Філарета і подав на ім’я Патріарха Олексія ІІ і Священного Синоду Російської Православної Церкви доповідну записку такого змісту:
Доводжу до відома Вашого Святійшества і всіх членів Священного Синоду Російської Православної Церкви те, що моє звинувачення на адресу Митрополита Київського і всієї України Філарета, викладене у рапорті на ім’я Вашого Святійшества і членів Св. Синоду Російської Православної Церкви від 24. 06. 91 р. на підставі наданих мені і Собору єпископів УПЦ юридичних документів, є наклепом, а письмові свідчення з цього питання – зловмисною брехнею, що переслідує особисті корисливі цілі.
Я щиро розкаююсь, що розголосом змісту мого рапорту завдав морального збитку Митрополиту Київському і всієї України Філарету, єпископату УПЦ і всій Повноті Української Православної Церкви і що моє звинувачення стало знаряддям боротьби для тих, хто бажав би розширення розколу і внесення церковного безладдя в Українську Православну Церкву. Про мою позицію з цього питання я розказав членам Архиєрейського Собору УПЦ і приніс їм своє покаяння з наміром прийняти будь-яке їх рішення, в тому числі і позбавлення мене єпископського сану за скоєний гріх.
Я прошу прощення за це і у Вашого Святійшества, у Преосвященних членів Священного Синоду, бо, подавши рапорт із звинуваченням проти Митрополита Київського і всієї України Філарета, завдав гіркоти у зв’язку з моїм вчинком, тим паче, що моє звинувачення не дістало ніякого підтвердження у світлі фактів.
Про свою позицію з даного питання я повідомив також у засоби масової інформації, щоб виключити будь-яку можливість використати моє ім’я з метою компрометації Предстоятеля УПЦ в майбутньому. Копії даної доповідної направлені мною усім членам Священного Синоду РПЦ і усім архиєреям Української Православної Церкви.
Скрушно прошу простити мене за скоєний мною гріх.
Вашого Святійшества
недостойний послушник
єпископ Іонафан
- 91 р.
м. Київ
Обидва згадані Собори, які засудили митрополита Філарета, навмисно приховали цю доповідну записку.
Той самий колишній Переяслав-Хмельницький єпископ Іонафан зробив таку Заяву для преси, яка також не була врахована Московським і Харківським Соборами:
Цим заявляю представникам засобів масової інформації, що, ознайомившись з юридичними документами, представленими мені і Собору єпископів УПЦ, я засвідчую, що моє звинувачення на адресу Предстоятеля Української Православної Церкви, викладене у рапорті на ім’я Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі Олексія і членів Священного Собору РПЦ від 24.06.91 р., а саме, що Митрополит Київський і всієї України начебто має особисту сім’ю і дітей, є наклепом, а письмові свідчення, додані до рапорту, які послужили мені підставою до звинувачення, – зловмисною брехнею, що переслідує особисті корисливі цілі.
Оскільки вищезгадане звинувачення на адресу Блаженнійшого митрополита Філарета стало надбанням гласності, то вважаю за свій обов’язок спростувати його публічно, незалежно від того, якому церковному покаранню я буду підданий, і таким чином припинити поширення наклепу навколо імені Предстоятеля УПЦ, а також не дати найменшого приводу в майбутньому використовувати моє ім’я силам, які прагнуть шляхом компрометації Священноначалія УПЦ внести в останню церковне безладдя чи розширити розкол Православної Церкви на Україні.
Я щиро розкаююсь у тому, що, ставши жертвою навмисного наклепу, завдав морального збитку митрополиту Філарету, за що прошу у Його Блаженства прощення. Я прошу прощення також і у Преосвященних Архипастирів УПЦ, бо, висловивши звинувачення проти Митрополита Київського і всієї України, я, тим самим, міг дати привід до сумніву щодо щирості їхньої позиції при одностайному обранні митрополита Філарета на пост Предстоятеля УПЦ.
Я сподіваюся, що засоби масової інформації доведуть до відома церковної і світової громадськості вищевикладену позицію і висновки, які я зробив без будь-якого тиску, керуючись голосом релігійної совісті і на підставі неспростовних юридичних документів.
Дякую.
Єпископ Іонафан.
6.09.91, м. Київ
д) 28 Апостольське правило забороняє священнодіяти “праведно за явні провини виверженому”. По-перше, я священнодіяв і звершив дві єпископські хіротонії до Архиєрейського Собору РПЦ від 11 червня 1992 р., тобто до засудження, а не після засудження; попередній Архиєрейський Собор РПЦ від 1–2 квітня 1992 р. благословив мене продовжувати єпископське служіння. Тому я не вважаю, що звершував священнодії у стані заборони. По-друге, правило забороняє священнодіяти тільки тим єпископам, пресвітерам і дияконам, які “праведно за явні провини вивержені”. Мене ж засудив Московський Архиєрейський Собор неправедно і за недоведену провину. У тлумаченні на 28 правило святих апостолів Вальсамон говорить: “Але якщо хто може мати надію дістати допомогу від апеляції і поставлене проти нього судове рішення підлягає ще сумніву, той не буде засуджений, якщо і служить”.
Таким чином, згадане пред’явлене мені звинувачення є несправедливим.
е) 15 правило Двократного Константинопольського Собору засуджує тих єпископів, які відступили від спілкування зі своїм Патріархом і не підносять його імені за богослужінням, і тим самим раніше соборного засудження вчинили розкол. Я підносив ім’я Святійшого Патріарха Московського і всієї Русі Олексія за богослужінням до неправедного засудження мене Московським Архиєрейським Собором 11 червня ц. р. і не вчиняв розколу. Навпаки, я ліквідував в Україні розкол, який виник у червні 1990 р. Винуватцями нового розколу у православ’ї в Україні є учасники Харківського Собору. Деякі з них (наприклад, єпископ Чернівецький Онуфрій, єпископ Тернопільський Сергій, єпископ Донецький Аліпій) припинили поминовення за богослужінням імені свого Предстоятеля Митрополита Київського і всієї України Філарета ще до незаконного обрання Предстоятелем УПЦ митрополита Володимира. Таким чином, не я, а Харківський Собор вчинив новий розкол в Україні.
Виходячи з усього вищевикладеного, я не вважаю себе винним у пред’явлених мені заочних звинуваченнях на Харківському і Московському Соборах і тому не можу визнати справедливим Судове діяння Архиєрейського Собору Російської Православної Церкви від 11 червня 1992 р.
Звертаючись до Вашого Святійшества, смиренно прошу Вашого канонічного захисту моєї Архиєрейської гідності і відновлення справедливості на благо Української Православної Церкви і усього православ’я. Прошу Ваших святих молитов.
З любов’ю у Христі Ісусі Господі нашому,
ФІЛАРЕТ,
Митрополит Київський і всієї України.
Заява Священного Синоду Руської Православної Церкви у зв’язку з посяганням Константинопольського Патріархату на канонічну територію Руської Церкви
15 жовтня 2018 р. 19:38
Заяву ухвалено на засіданні Священного Синоду Руської Православної Церкви 15 жовтня 2018 року в Мінську.
З глибоким болем Священний Синод Руської Православної Церкви сприйняв опубліковане 11 жовтня 2018 року повідомлення Константинопольської Патріархії про прийняті рішення Священного Синоду Константинопольського Патріархату: про підтвердження наміру «надати автокефалію Українській Церкві»; про відкриття в Києві «ставропігії» Константинопольського Патріарха; про «відновлення в архієрейському або ієрейському чині» лідерів українського розколу і їх послідовників і «повернення їх віруючих до церковного спілкування»; про «скасування дії» соборної грамоти Константинопольського Патріархату 1686 року, що стосується передачі Київської митрополії до складу Московського Патріархату.
Ці беззаконні рішення Синод Константинопольської Церкви прийняв в односторонньому порядку, проігнорувавши заклики Української Православної Церкви і всієї повноти Руської Православної Церкви, а також братських Помісних Православних Церков, їх Предстоятелів і архієреїв до всеправославного обговорення питання.
Вступ до спілкування з тими, хто ухилився в розкол, а тим паче відлученими від Церкви рівносильний ухиленню в розкол і суворо засуджується канонами Святої Церкви: «Якщо… хто з єпископів, пресвітерів, дияконів або будь-хто з кліру виявить спілкування з відлученими від спілкування, нехай буде і сам поза спілкуванням церковним як такий, що спричиняє замішання в церковному чині» (Антіохійського Собору правило 2; Апостольські правила 10, 11).
Рішення Константинопольського Патріархату про «відновлення» канонічного статусу і прийняття до спілкування колишнього митрополита Філарета Денисенка, відлученого від Церкви, ігнорує ряд послідовних рішень Архієрейських Соборів Руської Православної Церкви, правомірність яких не підлягає сумніву.
Рішенням Архієрейського Собору Української Православної Церкви в Харкові від 27 травня 1992 року митрополита Філарета (Денисенка) за невиконання клятвено даних ним перед хрестом і Євангелієм на попередньому Архієрейському Соборі Руської Православної Церкви обіцянок було зміщено з Київської кафедри і заборонено у священнослужінні.
Архієрейський Собор Руської Православної Церкви визначенням від 11 червня 1992 року підтвердив рішення Харківського Собору і вивергнув Філарета Денисенка із сану, позбавивши всіх ступенів священства, за такими звинуваченнями: «Жорстоке і зверхнє ставлення до підвідомчого духовенства, диктат і шантаж (Тит. 1. 7-8; Апостольське правило 27); внесення своєю поведінкою і особистим життям спокуси в середовище віруючих (Мф. 18:7; I Вселенського Собору правило 3, VI Вселенського Собору правило 5); клятвопорушення (Апостольське правило 25); публічний наклеп і хула на Архієрейський Собор (II Вселенського Собору правило 6); вчинення священнодійств, включаючи висвячення, в стані заборони (Апостольське правило 28); учинення розколу в Церкві (Двократного Собору правило 15)». Всі рукоположення, здійснені Філаретом в забороненому стані з 27 травня 1992 року, і накладені ним покарання були визнані недійсними.
Незважаючи на неодноразові заклики до покаяння, після позбавлення архієрейського сану Філарет Денисенко продовжував розкольницьку діяльність, у тому числі і в межах інших Помісних Церков. Ухвалою Архієрейського Собору Руської Православної Церкви 1997 року його було віддано анафемі.
Означені рішення були визнані всіма Помісними Православними Церквами, у тому числі і Константинопольською Церквою. Зокрема, Святіший Патріарх Константинопольський Варфоломій 26 серпня 1992 року у відповіді на лист Святішого Патріарха Московського і всієї Русі Олексія II з приводу позбавлення влади митрополита Київського Філарета писав: «Наша Свята Велика Христова Церква, визнаючи повноту виняткової в цьому питанні компетенції Вашої Святішої Руської Церкви, приймає синодально вирішене про вищесказане».
У листі Святішого Патріарха Варфоломія Святішому Патріарху Олексію II від 7 квітня 1997 року стосовно оголошення анафеми Філаретові Денисенку зазначено: «Отримавши повідомлення про згадане рішення, ми повідомили про нього ієрархію нашого Вселенського Престолу і просили її надалі ніякого церковного спілкування зі згаданими особами не мати».
Нині, через більш ніж два десятиріччя, Константинопольський Патріархат через політичні мотиви змінив свою позицію.
У своєму рішенні виправдати лідерів розколу і «узаконити» їх ієрархію Священний Синод Константинопольської Церкви посилається на неіснуючі «канонічні привілеї Константинопольського Патріарха приймати апеляції архієреїв і кліриків з усіх автокефальних Церков». Ці претензії в тому вигляді, в якому вони нині Константинопольським Патріархом здійснюються, ніколи не мали підтримки повноти Православної Церкви: вони позбавлені підстав у священних канонах і прямо суперечать, зокрема, 15 правилу Антіохійського Собору: «Якщо будь-який єпископ… судимий буде від всіх єпископів тієї області, і всі вони спільно винесуть йому єдиний вирок, — такий іншими єпископами аж ніяк не судиться, але спільне рішення єпископів області перебуває твердим», — вони також спростовуються практикою рішень Святих Вселенських і Помісних Соборів і тлумаченнями авторитетних каноністів візантійського і нового часу.
Так, Іоанн Зонара пише: «Константинопольський [Патріарх] визнається суддею не взагалі над усіма митрополитами, але тільки над підлеглими йому. Бо ні митрополити Сирії, ні палестинські, ні фінікійські, ні єгипетські не притягуються поза волею на його суд, але сирійські підлягають судженню Антіохійського Патріарха, палестинські — Єрусалимського, а єгипетські судяться Олександрійським, яким вони висвячуються і якому підпорядковані».
Про неможливість прийняття в спілкування засудженого в інший Помісній Церкві говорить 116 (118) правило Карфагенського Собору: «Хто, після відлучення від спілкування церковного… прокрадеться в заморські країни, щоб прийнятим бути в спілкування, того буде вивергнуто з кліру». Про те ж говориться і в канонічному посланні Собору до Папи Келестина: «Ті, які в своїй єпархії відлучені від спілкування, нехай не будуть прийняті в спілкування твоєю святинею… Які б не виникли справи, вони мають закінчуватися у своїх місцях».
Преподобний Никодим Святогорець у своєму «Підаліоні», який є авторитетним джерелом церковно-канонічного права Константинопольської Церкви, тлумачить 9-те правило IV Вселенського Собору, відкидаючи помилкову думку про право Константинополя на розгляд апеляцій з інших Церков: «Константинопольський Предстоятель не має права діяти в діоцезах і областях інших Патріархів, і це правило не дало йому права приймати апеляції в будь-якій справі у Вселенській Церкві…» Перераховуючи цілу низку аргументів на користь цього тлумачення, посилаючись на практику рішень Вселенських Соборів, преподобний Никодим робить висновок: «В даний час… Константинопольський Предстоятель є перший, єдиний і останній суддя над підлеглими йому митрополитами — але не над тими, які підпорядковуються іншим патріархам. Бо, як ми сказали, останній і загальний суддя всіх Патріархів — це Вселенський Собор і ніхто інший». З вищесказаного випливає, що Синод Константинопольської Церкви не має канонічних прав для скасування судових рішень, винесених Архієрейським Собором Руської Православної Церкви.
Присвоєння собі повноважень скасування судових та інших рішень інших Помісних Православних Церков — лише один із проявів нового помилкового вчення, що проголошується нині Константинопольською Церквою і і яке приписує Патріарху Константинопольському права «першого без рівних» (primus sine paribus) зі вселенською юрисдикцією. «Таке бачення Константинопольським Патріархатом власних прав і повноважень вступає в непереборну суперечність з багатовіковою канонічною традицією, на якій грунтується буття Руської Православної Церкви та інших Помісних Церков», — попереджав Архієрейський Собор Руської Православної Церкви 2008 року у визначенні «Про єдність Церкви». У тому ж визначенні Собор закликав Константинопольську Церкву «надалі до загальноправославного розгляду перерахованих нововведень проявляти обачність і утримуватися від кроків, що можуть підірвати православну єдність. Особливо це стосується спроб перегляду канонічних меж Помісних Православних Церков».
Акт 1686 року, що підтверджує перебування Київської митрополії в складі Московського Патріархату і який підписаний Святішим Константинопольським Патріархом Діонісієм IV і Священним Синодом Константинопольської Церкви, перегляду не підлягає. Рішення про його «відкликання» є канонічно мізерним. В іншому випадку було б можливе анулювання будь-якого документа, що визначає канонічну територію і статус Помісної Церкви — незалежно від його давнини, авторитетності і загальноцерковного визнання.
У Синодальній грамоті 1686 року і інших супутніх їй документах нічого не сказано ні про тимчасовий характер передачі Київської митрополії у відання Московського Патріархату, ні про те, що даний акт може бути скасований. Спроба ієрархів Константинопольського Патріархату з політичних і корисливих міркувань переглянути цю постанову через понад триста років після того, як її було ухвалено, суперечить духу священних канонів Православної Церкви, що не допускають можливості перегляду сталих і не оспорюваних протягом тривалого часу церковних кордонів. Так, правило 129 (133) Карфагенського Собору говорить: «Якщо хто… повернув яке місце до кафолічного єднання і протягом трьох років мав його у своєму віданні, і ніхто його не вимагав від нього, то після нехай його від нього не стягують, якщо, до того ж, в це триріччя існував єпископ, який мав стягнути, і мовчав». А 17 правило IV Вселенського Собору встановлює тридцятирічний термін давності для можливого соборного розгляду спорів про приналежність навіть окремих церковних парафій: «Парафії в кожній єпархії… повинні незмінно перебувати під владою єпископів, завідуючих ними — і в особливості, якщо протягом тридцяти років безперечно вони мали їх у своєму віданні та управлінні».
Та й як можливе скасування рішення, що діяло протягом трьох століть? Це означало б спробу вважати «яко не бувшою» всю подальшу історію розвитку церковного життя. Константинопольський Патріархат нібито не помічає, що Київська митрополія 1686 року, про повернення якої до його складу заявлено нині, мала межі, що істотно відрізнялися від сучасних кордонів Української Православної Церкви, і охоплювала лише меншу частину останньої. Київська митрополія наших днів як така включає в себе місто Київ і кілька прилеглих до нього районів. Найбільша ж частина єпархій Української Православної Церкви, особливо на сході та півдні країни, була заснована і отримала розвиток вже в складі автокефальної Руської Церкви, будучи плодом її багатовікової місіонерської та пастирської діяльності. Нинішнє діяння Константинопольського Патріархату — спроба викрасти те, що ніколи йому не належало.
Діяння 1686 року поклало межу двохсотрічному періоду вимушеного розділення в багатовіковій історії Руської Церкви, яка, незважаючи на політичні обставини, що мінялися, незмінно усвідомлювала себе єдиним цілим. Після возз’єднання Руської Церкви в 1686 році впродовж більше трьох століть ні у кого не виникало сумнівів, що православні України є паствою Руської Церкви, а не Константинопольського Патріархату. І сьогодні, попри тиск зовнішніх антицерковних сил, ця багатомільйонна паства дорожить єдністю Церкви всієї Русі і зберігає вірність їй.
Спроба Константинопольської Патріархії вирішувати долю Української Православної Церкви без її згоди є антиканонічним посяганням на чужі церковні уділи. Церковне правило говорить: «Нехай додержується і в інших областях і всюди в єпархіях, щоб ніхто з боголюб’язніших єпископів не простягав своєї влади на чужу єпархію… нехай не переступають правила батьків, нехай не вкрадається під виглядом священнодіяння зарозумілість мирської влади, і нехай не втратимо поступово і непомітно тієї свободи, яку дарував нам Своєю кров’ю Господь наш Ісус Христос, визволитель всіх людей»(III Вселенського Собору правило 8). Під засудження цього правила підпадає і рішення Константинопольської Патріархії про заснування за угодою зі світськими властями своєї «ставропігії» в Києві без відома і згоди канонічного священноначалія Української Православної Церкви.
Лицемірно виправдовуючись прагненням до відновлення єдності українського Православ’я, Константинопольська Патріархія своїми божевільними і політично мотивованими рішеннями вносить ще більше розділення і посилює страждання канонічної Православної Церкви України.
Прийняття у спілкування розкольників та підданої анафемі в інший Помісній Церкві особи з усіма висвяченими нею “єпископами” і “кліриками”, посягання на чужі канонічні уділи, спроба відректися від власних історичних рішень і зобов’язань, — все це виводить Константинопольський Патріархат за межі канонічного поля і, на велику нашу скорботу, унеможливлює для нас продовження євхаристичного спілкування з його ієрархами, духовенством і мирянами. Відтепер і надалі до відмови Константинопольського Патріархату від прийнятих ним антиканонічних рішень для всіх священнослужителів Руської Православної Церкви неможливо співслужіння з кліриками Константинопольської Церкви, а для мирян — участь у таїнствах, що здійснюються в її храмах.
Перехід архієреїв або кліриків з канонічної Церкви до розкольників або вступ з останніми в євхаристичне спілкування є канонічним злочином і тягне за собою відповідні покарання.
З великим сумом згадуємо пророкування Господа нашого Ісуса Христа про часи спокуси і особливих страждань християн: І, внаслідок множення беззаконня, любов багатьох охолоне (Мф. 24:12). В умовах такого глибокого підриву основ міжправославних відносин і повної зневаги тисячолітніх норм церковно-канонічного права Священний Синод Руської Православної Церкви вважає своїм обов’язком виступити на захист фундаментальних підвалин Православ’я, на захист Священного Передання Церкви, яке підміняється новими і чужими навчаннями про вселенську владу першого з Предстоятелів.
Закликаємо Предстоятелів і Священні Синоди Помісних Православних Церков до належної оцінки вищезазначених антиканонічних діянь Константинопольського Патріархату і спільного пошуку шляхів виходу з важкої кризи, що роздирає тіло Єдиної Святої Соборної і Апостольської Церкви.
Висловлюємо всебічну підтримку Блаженнішому Митрополиту Київському і всієї України Онуфрію і всій повноті Української Православної Церкви в особливо важкий для неї час. Молимося про зміцнення її вірних чад в мужньому стоянні за правду і єдність канонічної Церкви в Україні.
Просимо архіпастирів, духовенство, ченців і мирян всієї Руської Православної Церкви посилити молитви про єдиновірних братів і сестер в Україні. Молитовний покров Пресвятої Цариці Небесної, преподобних отців Києво-Печерських, преподобного Іова Почаївського, новомучеників, сповідників та усіх святих Церкви Руської хай перебуває над усіма нами.
АВТОНОМНА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ І КАНАДИ - 1993 УПЦ КП-Медіоланського i Святоюлінського Епархiя 