Медіоланського i Святоюлінського Епархiя

In evidenza

Posted on 21 novembre 2019 by sangiulio

Єпархія Автономної Православної Церкви Західної Європи та Канади

-1993 УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА – КІЇВСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ .

OСТРІВ СВЯТИЙ ЮЛІЙ ЄПАРХІЯ, БУЛО СТВОРЕНО НА БАЗІ КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ В 19 ГРУДНЯ 1995 РОКУ, І ВЛАДИКА ВОЛОДИМИР БУВ ПЕРШИМ ЄПИСКОПОМ ОСВЯТИТИ В ЗАХІДНІЙ ЄВРОПІ ПІД ОМОФОРОМ СВЯТІШОГО ПАТРІАРХА ФІЛАРЕТА

Майже 30 років тому, у грудні 1993 року, Святіший Патріарх Володимир Романюк заснував Священний Синод Української Православної Церкви в Західній Європі та Канаді, який був і є на службі української діаспори. Хтось плутає Міланський Синод з Українською Православною Архієпархією Західноєвропейської та Канадської, але після 20 лютого 1997 року це дві зовсім різні реальності. Міланський і Аквілейський Синод був заснований митрополитом Євлогієм після розриву з Київським Патріархатом 20 лютого 1997 р., тоді як Українська Православна Архієпархія Західно-Європейсько-Канадської продовжувала існувати безперервно з 1993 р. (грудень) з 2 єпископами, які залишилися живими і забутими Патріархом Філаретом: митрополит Василій і митрополит Володимир. Сьогодні цей Синод має 8 єпископів і кілька парафій у Європі та Канаді та перебуває на службі покинутої діаспори.

Київський патріархат, коли він існував, розірвав усі стосунки з митрополитом Євлогієм ( нажаль вже покійним) , але жодного разу не прокоментував долю Української Православної Автономної Архієпархії Західно-Європейсько-Канадської та мабуть забув розпустити Західний Синод . Як відомо, жоден православний патріарх ніколи не зможе скасувати Томос про автокефалію чи Томос про автономію.

Митрополит Міланський Євлогій був усунутий Патріархом Філаретом, тому Міланський Престол, тобто Митрополія, залишився без предстоятеля.
Митрополит Євлогій одразу змінив назву, характер і статус Митрополії, перетворивши її на: Аквілейську, Західноєвропейську та Американську. Він висвятив інших єпископів, які не мали жодного відношення до Київського патріархату. Єпископами, які залишилися вірними Київському Патріархату, були: єпископ Мішель Ларош (на сьогоднішній день покійний) , який вважав за краще залишити човен, який тоне, щоб мігрувати до Патріарха Філарета, а єдиними єпископами, які залишилися вірними Томосу Патріарха Володимира про автономію, були архієпископ Остійський Владика Василій і Архієпископ Свято-Юлійський Владика Володимир.

Сьогодні Українська Православна Архієпархія Західно-Європейсько-Канадська як ніколи жива завдяки Покрову Божої Матері та молитвам Патріарха Володимира Романюка з Митрополитом Василієм та Митрополитом Володимиром. Ці 2 єпископи ніколи не були засуджені, і Церква ніколи не була розпущена. Це Божа благодать і це іронія долі.

Митрополит Володимир, перший єпископ, висвячений при Патріархаті Святійшого Патріарха Київського Філарета (19 грудня 1995 р.) є третім Предстоятелем Автономної Митрополії Західноєвропейської та Канадської. Митрополит Міланський Євлогій був Предстоятелем з 17 січня 1989 р. – 29 грудня 1993 без Томосу про автономію, потім він був митрополитом Мілана, Західної Європи та Канади з 30 грудня 1993 по 20 лютого 1997. З Томосом про автономію – митрополит Остійський Василій був лейтенантом кафедри Мілана і приматом з 21 лютого 1997 року по 1 грудня 2004 – Митрополит Святоюлинського Володимир був лейтенантом Мілана і приматом з 1 грудня 2004 року по сьогоднішній день.

Забуття Київським Патріархатом дозволило нам вижити діаспорі. Українська православна церква в діаспорі проживає в Західноєвропейській і Канадській Архієпархії з її єпархіями, монастирями та парафіями.

Вселенський Патріархат надав автокефалію Православній Церкві в Україні і зберіг, безумовно, сумнівний тон щодо української діаспори. Українська православна Архієпархія Західноєвропейської та Канадської не хоче судити про наміри Вселенського Патріархату, але справа в тому, що Вселенський Патріархат ніколи не висловлювався щодо єпископів (Василія і Володимира), навіть якщо останні намагалися розмовляти з Великою Церквою.

Після ігнорування спроб зближення, з діалогом у серці, Автономна Українська Церква Західної Європи та Канади продовжує служіння в Православній вірі за дорученням Святішого Патріарха Київського Володимира Романюка.

Акти канонізації Святішого Патріарха Володимира Романюка вже готові. Автономна Православна Церква Західної Європи та Канади приступить до прославлення Святішого Патріарха як Провідника і Покровителя діаспори.

На сьогоднішній день митрополит Володимир залишився єдиним уцілілим єпископом створеної Патріархом Володимиром Автономної Православної Церкви, а з 2007 року він офіційно є її новим Первоієрархом.

Митрополит Святоюлійського Високопреосвященніший Владика Володимир із повною згодою та синодальним голосуванням, згідно з велінням Священного Томосу, 15 липня відбудеться велике і урочисте свято Святого князя Володимира, Патріарха Київського і всієї Русі. урочисто канонізована Україну, яка буде призначена протетотою Автономної Православної Церкви Західної Європи та Канади – протектором Франції та протектором Мілана. Після канонізації відбудеться інтронізація Нового Міланського митрополита. Його Високопреосвященніший Митрополит Святого Юлія, поручик Автономної Православної Церкви Західної Європи та Канади, буде зведений на престол з титулом «Блаженніший Архіепіскоп Медіолансько Володимир Йоганнес, Митрополит Святоюлійського, Західної Європи та Канади – Предстоятель Автономної Православної Церкви Західної Європи та Канади – Української Православної Церкви (колишній Київський Патріархат, який зараз придушений),

Медіоланська Православна Церква (Автономна Західноєвропейська і Канадська митрополія) має 8 єпископів і 6 екзархатів – має 2 Великих Мінастири, багато Ісикастирів і багато парафій по всій Європі та Канаді.

В Італії один екзархат, 2 деканати і дві єпархії; у Франції екзархат і єпархія, в Іспанії екзархат і єпархія, в центральній Європі екзархат і дві єпархії, у Канаді екзархат і 2 єпархії, на Британських островах екзархат і єпархія

Історія Архієпархії Св. Юлі

У 1984 році хлопець прийняв постриг в рясофора і читця, в 1985 році отримав свяченя в сан диякона, потім ієромонаха.

У 1988 році, юнак перейшов у юрисдикцію Української Православної Церкви в США, якою на цей час опікувався Святійший Патріарх Київський і всієї України Мстислав ( Скрипник), і яка пізніше перенесла свій осідок в Україну і отримала назву Київський Патріархат і в 1992 році ієромонах Володимира прийнято в лоно УПЦ КП, а в 1993 призначено катехуменом і в 1995 році піднято до сану архімандрита.

У 1991 році – Українська православна церква на чолі з Блаженним Філарета митрополитом Київським і всієї України офіційно звертається до Автокефалиї з Московським патріархатом. Лист був також підписаний митрополитом Онофрієм.

27 травня 1992 року в Харкові зібрався собор УПЦ, який змістив митрополита Філарета з поста глави церкви, позбавив його Київської кафедри і відрахував за штат із забороною священнослужіння “надалі до рішення Архієрейського собору Матері-Церкви”. 11 червня 1992 року Архієрейський собор РПЦ ухвалив “викинути митрополита Філарета (Денисенка) сущого сану, позбавивши його всіх ступенів священства і всіх прав, пов’язаних з перебуванням в клире <…> за жорстоке і зарозуміле ставлення до підвідомчому духовенству, диктат і шантаж, внесення своєю поведінкою і особистим життям спокуси в середовище віруючих, клятвопорушення, учинення розколу в Церкві “і ін.

Ці звинувачення були відверто брехливими і мали на меті зникнути сильної та харизматичної постаті Митрополита Київського і всієї України Владики Філарета Денисенко.

Володимир (світське ім’я Василь Омелянович Романюк, укр. Василь Омелянович Романюк; 10 грудня 1925, Химчин — 14 липня 1995, Київ) — Патріарх Української Православної Церкви — Київського Патріархату. Спочатку висвячений єпископом Іоаном на єпископа УАПЦ у 1990 році, Володимир став одним із засновників Єдиної Української Православної Церкви у червні 1992 року.

Колишній політв’язень (член ОУН), ув’язнений комуністичними совєтами 17 років (1944-1954, 1972-1979). У 1979 році приєднався до української групи Гельсінкі, був засланий з 1979 по 1982 роки, а наприкінці 1980-х став політичним емігрантом. 1 липня 1976 року Володимир відмовився від радянського громадянства. З 1987 по 1990 рік Василь Романюк жив у Канаді, був священиком Української Православної Церкви Канади. Він також служив при Українській православній церкві США, митрополитом якої був митрополит Мстислав (згодом Патріарх Київський). У 1990 році з початком Перебудови повернувся в Україну і став єпископом Ужгородським і Виноградівським. Недовгий час був архієпископом Львівським і Сокальським. 22 жовтня 1993 року обраний Патріархом Української Православної Церкви – Київського Патріархату. 14 липня 1995 року Патріарх Володимир (Романюк) раптово помер за досить загадкових обставин, з офіційним діагнозом причин, пов’язаних із серцевим нападом. Його поховання відбулося 18 липня 1995 року. Багато релігійні та віруючі називали день поховання чорним вівторок через сутички між духовенством, мирянами різних конфесій та членами УНА-УНСО, які воювали з ОМОНом. після невдалої спроби поховати його на території Софійського собору в Києві. Щонайменше двоє людей загинули, ще десятки отримали поранення. Патріарха Володимира (Романюка) змінив митрополит Філарет (Денисенко), який був інтронізований на престол патріарха Київського і всієї Руси – України 22 жовтня 1995 року.

Через два місяці після інтронізації як другий Патріарх Київський і всієї Української Русі, саме 30 грудня 1993 року, за повного схвалення Священного Синоду, він оприлюднив текст Томосу про автономію Української Православної Митрополії». Західна Європа та Канада

Патріарх Володимира у Франції (1994) з архієпископа ВІГІЛІЙ, Mитрополита Парижі

14 липня 1995 року помер від четвертого інфаркту Патріарх Володимир (Романюк). За рік і дев’ять місяців патріаршества Святійший Патріарх Володимир майже 7 місяців провів у лікарні. На його здоров’ї відбилися 17 років ув’язнення в мордовських та сибірських таборах. Він не дожив 5 місяців до свого 70-річчя.

Похорон Святійшого Патріарха Володимира (Романюка) був трагічним. Історія, мабуть, не знає такого знущання над похоронною процесією.

Aрхімандрит Володимир (нині архієпископ Володимир) брав участь як делегат на Синоду в жовтні 1995 року з виборів Святішого Патріарха Філарета. Після 1 місяця архімандрит Володимир він був висвячений в єпископа Святий Юлій.

Щоб направити волю Святішого Патріарха Філарета, Митрополит Євлогій Мілана, Василь Остії і ВИГИЛІЙ Парижа. Ці три єпископи хіротонізований на єпископа мене в 1995 році. Це сталося відразу після того як ми повернулися з Києв в Італії. У Києві ми брали участь у виборах Святійшого Патріарха Філарета (жовтень 1995).

Коли в жовтні місяці 1995 року в Києві на Всеукраїнському Помісному Соборі проходили вибори Патріарха Київського, архимандрит Володимир був делегований на ці вибори. В цей час на виборах обрано нового Патріарха Київського і всієї України Філарета. Святійший віддає всі свої сили на розбудову Помісної Православної Церкви в Україні, яка повинна об»єднати всіх православних в лоно Єдиної Української Православної Церкви Київського Патріархату. Пізніше через місяць Указом Патріарха Київського Філарета, за участю Митрополита Євлогія з Мілану ( Італія), владики Василя з Остії та владики Вигилія із Парижа архімандрита Володимира хіротонізували в сан єпископа.

27 листопада 1995: Створення Єпархії Святі Юлії

19 грудня 1995 р. – Синодом УПЦ КП владику Володимира призначено єпископом острова святий Юлій. Архієрейська хіротонія єпископа Володимира відбувалася в Італії в Соборі в Святого Амвросія (Київський Патріархат) .

Грудень 1995 року він став секретарем Священного Синоду Західної Європи та Канади. Він залишався секретарем Священного Синоду до 1997 року, коли було скасовано автономію в Метрополізі Західної Європи, а Митрополит Євлогий був виведений з Київського Патріархату.

12 травня 1996 р. – Владика Володимир брав участь в хиротонії Мішель Ларош ( сьогодні Митрополит Паризький Михаїл ).

13 травня 1996 – владика Володимир отримав титул Єпископ Святого Юлія і Генуї ( Італія ), а також призначений вікарієм єпархії Мілан Київського Патріархату (документ підписаний всіма членами Священного Синоду). Єпископ Володимир залишився останній вікарний єпископ, який належить до УПЦ КП.

20 лютого 1997 – Київський Патріархат засуджує дії його Високопреосвященства, єпископа Мілана, і за рішенням Священного Синоду УПЦ КП, було знято автономний статус міланської Єпархії та призначеного єпископа. (Журнали засідання Священного Синоду 20 лютого 1997 р.) Єпископи Західної Європи, звільняються від будь-якої слухняності Мілана і безпосередньо залежать від Святійшого Патріарха Філарета.

23 лютого 1997 року Патріарх Філарет був остаточно анафемований Московським патріархатом. Анафему підписують усі православні церкви, в тому числі Константинопольський патріархат. З цього моменту кожна єпископська хіротонія Патріарха Філарета є нікчемною.

На думку Київського Патріархату, кожен документ або рішення так званого Синоду Мілана, відповідно щодо Київського патріархату діє не канонічно , так як це було зроблено поза межами законного спілкування з Київським Патріархатом. Всі єпископи, які були рукоположені так званим Синодом Мілана після 20 лютого 1997 важаються анти-канонічної і не визнаються Київським Патріархатом.

Кожен документ або рішення так званого Синоду Мілана, відповідно щодо Київського патріархату діє не канонічно , так як це було зроблено поза межами законного спілкування з Київським Патріархатом. Всі єпископи, які були рукоположені так званим Синодом Мілана після 20 лютого вважаються анти-канонічної і не визнаються Київським Патріархатом.

З цієї причини владика Володимир перериває спілкування з колишнім митрополитом Мілану та залишає Міланську Єпархію і їхній Синод.

Тільки Митрополит Євлогий був виключений, тоді як інші єпископи: Владика Василь, Владика Володимир та Владика Михайло Ларош залишалися під юрисдикцією Київського Патріархату.

23 лютого 1997 р. – Святіший Патріарх Київський Філарет отримав засудження Анафеми від Московського патріархату. Вирок приймають усі помісні православні церкви, включаючи Вселенського патріарха Варфоломія

Після 1998 р. Колишня Автономна Митрополія була названа Синодом Мілана і складається з “єпископів”, не посвячених в юрисдикцію Київського Патріархату

2003: Додати Владико Лазар (Puhalo) з Оттава отримала в Православної Церкви в Америці – Московський патріархат. Московський патріархат визнав свою єпископську хіротонію в 1992 році під Київського патріархату як діє (то ж рукоположення владики Володимир в 1995 році).

2003: Додати Владико Варлаам Ванкувер був прийнятий в якості єпископа в Православній Церкві в Америці – Московського Патріархату. Московський патріархат визнав свою єпископську хіротонію в 1992 році під Київського патріархату як діє (то ж рукоположення владики Володимир в 1995 році)

Законні єпископи, які складали старий Автономний Єпархіальний Синод Західної Європи та Канади, входять до них у повне євхаристійне спілкування і тісно співпрацюють, вважаючи себе повністю, останніми єпископами Автономного Єпархіяльного Синоду Західної Європи та Канади, яка отримала Томос від Його Святість Володимира Патріарха Київського та всієї Русі України.

Поки канонічна позиція Єпархії Святого Юлііського не буде уточнена, офіційною конфесією буде Українська Православна Єпархія Західної Європи та Канади.

В даний час посвячені єпископи в Західній Європі живуть у повній співпраці та братській благодійності.

слід оцінити нинішню канонічну ситуацію Єпархії. Інститут з патріаршим актом відбувся у 1993 році, але після смерті митрополита Євлогія він ще не одужав, оскільки інститут єпархії Святаго Іуліського досі діє, ніколи не обманював його право на існування. Наша єпархія народилася в діаспорі і ще не була канонічно закрита або зцілена.

Ці єпископи:

1) Його Високопреосвященство Василійб Митрополит з Лаціо (помер 19 грудня 2021 року).
2) Його Високопреосвященство Володимир Архієпископ Святіший Юлій

УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА АРХІЄПАРХІЯ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ ТА КАНАДИ;
3) Його Високопреосвященство Мішель (Лярош) Митрополит Корсунський ((ПЦУ)

Questo slideshow richiede JavaScript.

ІСТОРІЯ

Православна Церква України: шлях крізь віки

(Короткий історичний нарис)

SOURCE: https://www.pomisna.info/uk/tserkva/istoriya/

Проповідь св. Апостола Андрія Первозванного на українських землях стала першим словом проповіді Святого Євангелія, Словом Христовим для пращурів сучасних українців. Християнство поширювалося в українських землях і через грецькі колонії на півдні України, де у Північному Причорномор’ї і в Криму існували перші християнські єпархії. У справу розвитку православного богослужіння в слов’янських землях ІХ ст. величезним внеском стала місійна праця святих рівноапостольних Кирила і Мефодія.

Християнство поширювалося в Київській Русі за князювання в Києві св. Оскольда (†882), Олега (†912) та Ігоря (†945). Св. рівноапостольна київська княгиня Ольга (†969), яка хрестилася в Константинополі, будувала храми і підтримувала поширення віри Христової в державі. Св. рівноапостольний київський князь Володимир Святославич (963–1015) охрестив у 988 р. Русь-Україну, як свідчить “Повість минулих літ”. З цього часу Київська Русь-Україна вважалася християнською державою, де Православна Церква мала державне значення. Оскільки Православ’я прийшло з Візантії, то Константинопольський Патріархат є Матір’ю-Церквою Православної Церкви України.

Київська Митрополія у Київській Русі-Україні (Х–ХІІІ ст.) заснована на початку 990-х рр. Її першим митрополитом, за церковним переданням, вважається святитель Михаїл Київський († 992). З Х ст. поступово склалася організація церковного життя в Київській Митрополії. Під час правління св. князя Ярослава Мудрого (978–1054) в 1051 р. в соборі Софії Київської було поставлено митрополита Київського і всієї Руси Іларіона, автора твору «Слово про Закон і Благодать».

За час існування Києво-Руської держави отримали розвиток нові галузі церковного життя. З’явилися церковно-юридичні пам’ятки Номоканон і Кормчі книги, отримало розвиток внутрішнє церковне право, здійснювалася канонічна діяльність Київських митрополитів. За прикладом Візантійської імперії побудова взаємовідносин між Церквою і державою ґрунтувалася на принципі «симфонії». Надзвичайний розвиток отримали церковна архітектура і мистецтво, побудовано величні православні храми: Десятинну церкву, Святу Софію Київську, Михайлівський Золотоверхий собор та ін. Чернече життя в Русі-Україні було започатковано свв. преподобними отцями Антонієм і Феодосієм, які заснували Києво-Печерський монастир, відбулася канонізація києво-руських святих в домонгольський період, зокрема святих мучеників-страстотерпців князів Бориса і Гліба та ін. Запровадження християнства сприяло потужному розвитку церковної книжної освіти, було засновано бібліотеку і школу при Софійському соборі св. київським князем Ярославом Мудрим, розвивалися церковна писемність, літописання, проповідництво тощо.

Київська Митрополія в часи Литовсько-Руської держави ХІІІ–ХV ст.

Поступовий розпад Київської держави супроводжувався піднесенням нового політичного центру – Володимиро-Суздальського князівства. Після невдалої спроби Володимирського князя Андрія Боголюбського (1110–1174) отримати благословення Константинопольського патріарха на утворення окремої Володимирської митрополії у 1162 р., він вчинив напад на Київ у 1169 р. і повністю розграбував місто, спалив Печерський монастир і Софійський собор. Занепад Київо-Руської держави був зумовлений новим нападом на Київ 6 грудня 1240 р. монголо-татарських загарбників. Все це спричинило перенесення осідку митрополитів з Києва на північні території, хоча воно і суперечило канонічним правилам. У ХІІІ ст. почався процес розділення та занепаду Київської митрополії, який супроводжувався кількаразовим проголошенням на західно-українських землях окремої Галицької митрополії. За митрополитів Київських святителів Петра Ратенського (†1326) та Феогноста (†1353) відбулося фактичне перенесення осідку Київських митрополитів у Москву, що сприяло піднесенню цього провінційного центру в церковному і державному сенсі.

Розділення Митрополії Київської і всієї Руси на дві – Київську і Московську.

У XIV ст. відбулося піднесення Великого князівства Литовського, куди увійшли частини колишньої Києво-Руської держави. Боротьба за Київську митрополичу кафедру і титул митрополита Київського і всієї Руси між московськими та київським осередками точилася за правління великого Литовського князя Ольгерда (1345–1377). За правління великого литовського князя Вітовта (1392–1430) Київська Митрополія знову почала процес створення Української Церкви для слов’янських земель поза впливами московських правителів і митрополитів, які тоді зберігали титул митрополита Київського. Церковний Собор у новому осідку Київських митрополитів у Великому князівстві Литовському – Новогрудку відбувся у 1415 р. Митрополитом Київським було обрано Григорія Цамблака (†1419).

Остаточне розділення Київської Митрополії на дві окремі – Київську і Московську відбулося за митрополита Київського і всієї Руси Ісидора (†1463). Цьому спряли Ферраро-Флорентійська унія та падіння Константинополя у 1453 р. і перетворення його в столицю Османської імперії з назвою Стамбул. У Москві було поставлено окремого митрополита і у 1448 р. відбулося фактичне проголошення автокефалії Московської митрополії. Митрополитом Київським, Галицьким і всієї Руси став Григорій ІІ Болгаринович (1458–1473). На цей період припадає початок формування окремих національних традицій Православ’я – українського і російського.

Київська Митрополія і Польсько-Литовська держава у XV–XVІІ ст.

Українська Православна Церква (Київська Митрополія) у Польсько-Литовській державі існувала окремо після остаточного відокремлення від неї Московської митрополії. Київські митрополити, починаючи з другої половини XV ст., обиралися на місці і потім затверджувалися Константинопольськими патріархами. Серед канонізованих святих цього періоду найбільш відомим є священномученик митрополит Київський, Галицький і всієї Руси святитель Макарій (†1497). Упродовж XVI ст. в Київській Митрополії скликалися церковні Собори, на яких вирішувалися проблеми церковного життя. Але якщо на початку XVI ст. згадок про Собори небагато (Віленський обласний церковний Собор 1509 р.), то у зв’язку з ускладненням внутрішньоцерковної ситуації кількість Соборів другої половини XVI ст. значно збільшується і останнім Собором, на якому Київська Митрополія розділилася на православну і унійну частини, став Берестейський Собор 1596 р. У цей період активізується діяльність православних церковних братств, серед яких найбільш відомими і впливовими були Львівське і Віленське. У другій половині XVI ст. св. князь Василь-Костянтин Острозький (1527–1608) організував Острозьку Академію, де було видано Острозьку Біблію (1581). Розвиток українського богослів’я в XVI ст. характеризується появою полемічних творів авторства Івана Вишенського, Василя Суразького, Герасима Смотрицького та ін.

Під час правління польського короля Сигізмунда ІІІ Вази (1536–1632) було укладено церковну унію з Римом у грудні 1595 р. У м. Бересті в 1596 р. одночасно відбулися Православний та латино-уніатський Собори, рішеннями яких остаточно закріплено розкол Київської Митрополії. До боротьби на захист Православної віри стало українське козацтво на чолі з українським гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним, яке підтримало засноване 1615 р. в Києві Богоявленське братство. В умовах утисків православних в Речі Посполитій, відбулося відновлення православної ієрархії у 1620 р. Патріархом Єрусалимським і всієї Палестини Феофаном III (†1644), який висвятив на Київського митрополита Іова Борецького.

Святитель митрополит Київський, Галицький і всієї Руси Петро Могила (1632–1647) був поставлений на Київську митрополичу кафедру в складних умовах внутрішньоцерковного протистояння в Речі Посполитій. Для припинення ворогування і залагодження церковно-політичного протистояння було ухвалено «Пункти заспокоєння» 1632 р., за якими православна Київська Митрополія була визнана державною владою. Церковна діяльність святителя Петра Могили була спрямована на відновлення Православної Церкви, створення Києво-Могилянського колегіуму для розвитку православної освіти та богослів’я.

Київські митрополити др. пол. ХVІІ ст., здійснювали церковне служіння в добу Хмельниччини і намагалися зберегти статус Київської Митрополії в канонічній єдності з Константинопольським патріархатом на Правобережній Україні – Сильвестр Косів (†1657), Діонисій Балабан (†1663), Йосиф Нелюбович-Тукальський (†1676). Переяславська угода 1654 р. стала причиною посилення намагань московського уряду та Московського Патріархату підпорядкувати під свою зверхність Київську Митрополію. «Місцеблюстителями» Київської митрополичої кафедри на Лівобережній Україні в цей період виступали архієпископ Чернігівський Лазар Баранович та єпископ Мефодій Филимонович.

Українська Православна Церква (Київська Митрополія) у синодальний період (1686–1721–1917).

Московська церковна політика в Україні з 1686 р. після неканонічного приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату виявилася в усіх галузях церковного життя. Відбулося територіальне обмеження Київської Митрополії за рахунок єпархій, які їй належали до 1686 р., а потім увійшли до Московського Патріархату, встановленого у 1589 р. Упродовж XVIІІ ст. відбулося поступове обмеження та ліквідація церковних прав і автономії Київської Митрополії.

У 1700–1721 рр. було проведено ліквідацію інституту патріаршества в Російській Православній Церкві російським імператором Петром І Романовим і переведення церковного управління під зверхність Святійшого Урядуючого Синоду Російської Православної Церкви (1721–1917). Ректор Києво-Могилянської Акакдемії, згодом Архієпископ Великоновгородський і Великолуцький Феофан Прокопович (1681–1736) є автором документу «Духовний регламент», яким запроваджувалась нова форма правління Православної Церкви в Російській імперії.

За умови відсутності власної системи духовної освіти та недостатньої розвинутості церковного життя в Росії, за вимогами російських імператорів відбувся масовий відтік українських ієрархів, духовенства та церковних діячів на служіння до Російській імперії впродовж XVIІІ ст. (Митрополит Стефан Яворський, Святитель Димитрій Ростовський та ін.).

Під впливом політики Російської імперії Київські митрополити XVIІІ ст., хоча і були за походженням українцями, поступово стають виконавцями розпоряджень Синоду РПЦ по нівеляції українського церковного життя за російськими зразками.

Українська Православна Церква на Правобережній Україні XVIІ–XVIІІ ст.

Наприкінці XVIІ ст. стався перехід в унію галицьких і волинських православних єпархій, який став реалізацією таємної політики спочатку православного, а потім уніатського єпископа Львівського Йосипа Шумлянського (1643–1748).

Утиски православних у Речі Посполитій призвели до вибуху повстання під назвою «Коліївщина» (1768), яке було придушене урядами Речі Посполитої і Російської імперії. Православна Церква в період трьох поділів Речі Посполитої (1772–1795) поступово була підпорядкована Святійшому Синоду РПЦ.

Пінський Православний Церковний Собор 1791 р. був спробою польського королівського уряду взяти під опіку православних підданих Речі Посполитої, облаштувати внутрішню організацію Українсько-білоруської Православної Церкви та відновити її юрисдикцію від Константинопольського Патріархату, але російська експансія перекреслила ці плани. Перетворення Київської Митрополії в першокласну єпархію Російської Православної Церкви відбулося після повного захоплення Російською імперією українських земель, за винятком Галичини, наприкінці ХVIII ст.

Православна Церква на українських землях в складі Російської імперії у ХІХ – поч. ХХ ст.

Церковна політика російського імператорського уряду ХІХ – поч. ХХ ст. була спрямована на русифікацію та денаціоналізацію українського церковного життя за рахунок цілеспрямованих дій Святійшого Урядуючого Синоду Російської Православної Церкви і світської влади.

На відміну від XVIІІ ст., всі Київські митрополити ХІХ – сер. ХХ ст. були етнічними росіянами, що гарантувало російському урядові їхню проімперську позицію в церковних питаннях, унеможливлювало вживання української мови (українського прочитання слов‘янської мови) в богослужінні, сприяло політиці русифікації.

Духовна освіта в українських землях в складі Російської імперії поступово розвивалася як система підготовки духовенства і мала багатоступеневий устрій. З метою уніфікації загальноросійської системи духовної освіти Києво-Могилянську академію було закрито і на її основі відкрито спочатку Київську духовну семінарію (1817–1920) і Київську духовну академію (1819–1920), яка стала одним з чотирьох центрів духовно-навчальних округів Російської імперії.

Внаслідок польського повстання (1830–1831) відбулася ліквідація унії в межах Російської імперії з подальшими репресіями проти українських і білоруських греко-католиків. Кирило-Мефодіївське Товариство стало першою українською організацією, яку було звинувачено і засуджено з політичних мотивів, зокрема за “Книгу буття українського народу” авторства М. І. Костомарова.

Незабаром почалася боротьба за можливість друкувати українською мовою переклади Священного Писання наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст. (П. Морачевський, П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, І. Пулюй та ін.).

У цей час відбувається розповсюдження вільнодумства і атеїзму в Російській імперії, що спричинило заколоти і революцію 1905 р., у відповідь на які з‘явилися російські націоналістичні чорносотенні організації, які виступали на захист самодержавства та офіційного Православ’я.

Наслідки синодального періоду (1721–1917) для Української Православної Церкви були негативними. Попри розбудову православних парафій, зведення храмів і монастирів, організацію системи духовної освіти, синодальна система призвела до бюрократизації церковного життя, повної русифікації богослужбової, освітньої та видавничої діяльності, занепаду українських церковних традицій і звичаїв тощо.

Політичні зміни в Російській імперії, викликані Першою Світовою війною (1914-1918) і революціями 1917 р. спричинили появу і подальший розвиток українського церковного руху за автокефалію Української Православної Церкви (1917–1921). Упродовж 1917–1918 рр. відбулися єпархіальні з’їзди в Україні, найбільш радикальними з яких у справі українізації церковного життя стали Київський і Полтавський єпархіальні з’їзди 1917 р.

З метою підготовки до скликання Всеукраїнського Православного Церковного Собору для проголошення автокефалії Української Церкви і виборів митрополита-українця українські військові капелани разом з національно свідомим духовенством та мирянами утворили Тимчасову Всеукраїнську Православну Церковну Раду (ВПЦР) у листопаді 1917 р.

Всеукраїнський Православний Церковний Собор було скликано в січні 1918 р., але через наступ російських червоних військ на Київ делегати першої сесії Собору роз’їхалися.

Через вбивство митрополита Київського і Галицького Володимира (Богоявленського) в січні 1918 р., вибори нового Митрополита Київського і Галицького Антонія (Храповицького) відбулися в травні 1918 р.

ІІ сесія Собору закінчилася розривом між представниками ВПЦР та консервативно налаштованою проросійською частиною делегатів.

ІІІ сесія Собору затвердила «Положение о временном Высшем управлении Православной Церкви на Украине», текст якого благословив Патріарх Московський і всієї Росії Тихон (Бєлавін). 15 листопада 1918 р. на ІІІ сесії Собору з промовою про необхідність проголошення автокефалії Української Церкви виступив міністр сповідань О. Г. Лотоцький.

Закон Директорії УНР про автокефалію Української Церкви було прийнято 1 січня 1919 р. Заходи уряду УНР щодо канонічного визнання автокефалії Української Православної Церкви було здійснено О. Г Лотоцьким, який у 1919 р. у Константинополі намагався добитися згоди на це Вселенського Патріархату, а також І. І. Огієнком, який розгорнув кампанію збору підписів за визнання автокефалії Української Церкви у таборах військовополонених українців у Польщі.

У 1919 р. в Києві було зареєстровано перші українські православні парафії, які діяли на основі зразкового статуту в межах радянського законодавства. У квітні 1919 р. було засновано ІІ ВПЦР, яку очолив М. Н. Мороз. 5 травня 1920 р. на пленарному засіданні ВПЦР відбулося проголошення автокефалії Української Церкви. ВПЦР намагалася вирішити проблему з набуттям канонічного єпископату для УАПЦ упродовж 1919–1921 рр., але безрезультатно.

Полтавський архієпископ Парфеній (Левицький) певний період співпрацював з ВПЦР, але під тиском Собору/Синоду єпископів змушений був відмовитися від цієї співпраці. Діяльність ІІ ВПЦР щодо скликання Всеукраїнського Православного Церковного Собору тривала у 1920–1921 рр. і була спрямована на організацію мережі українізованих православних парафій, де богослужіння відбувалося українською мовою, а також на пошук варіантів здійснення єпископської хіротонії. У липні 1921 р. в Україну було направлено російського патріаршого екзарха митрополита Михаїла (Єрмакова).

І Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ 14–30 жовтня 1921 р.

Відкриття Собору УАПЦ відбулось у кафедральному соборі Софії Київської 14 жовтня 1921 р. 23 жовтня відбулася пресвітерська хіротонія о. митрополита УАПЦ Василя Липківського (1921–1927) у Софійському соборі. Його заступником обрано архієпископа Київщини Нетора Шараївського. Т. зв. «Київські канони», затверджені Першим Всеукраїнським Собором УАПЦ 1921 р. основними засадами цієї Церкви проголошували автокефалію, соборноправність, українізацію. Ставлення до УАПЦ після її інституалізації було різко негативним як з боку патріаршого єпископату і обновленців, так і митрополита Іларіона (Огієнка).

Церковно-державні відносини в УСРР у міжвоєнний період цілком ґрунтувались на матеріалістичній ідеології і на радянському законі про відокремлення Церкви від держави і школи від Церкви. В умовах розгортання антицерковної боротьби в УСРР відбувалася соборна діяльність УАПЦ у 1920–1930 рр. Засади антирелігійної політики в УСРР були випрацювані в Росії, де у 1917 р. стався більшовицький переворот і почався комуністичний експеримент побудови безрелігійного суспільства.

Ставлення радянської влади до УАПЦ характеризувалося не тільки антирелігійними настановами атеїстичної ідеології, але й супроводжувалося додатковими репресіями, зумовленими звинуваченням українських церковних діячів у «петлюрівщині».

ІІ Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ відбувся у кафедральному Софійському соборі 17-30 жовтня 1927 р. За вимогами НКВС УСРР відбулося усунення митрополита Василя Липківського від управління УАПЦ. Другим митрополитом УАПЦ став Миколай Борецький (1927–1930). Стан церковного життя після Собору різко погіршився через посилення політичних репресій, яке вилилося в справжнє гоніння на УАПЦ з боку більшовицького режиму, масове зречення від сану ієрархів і священства, закриття і руйнування православних храмів. У Софійському соборі було скликано Перший «надзвичайний» Церковний Собор 28–29 січня 1930 р., на якому відбулась т. зв. «самоліквідація» УАПЦ. Після процесу т. зв. «Спілки визволення України» 1930 р., де офіційно було засуджено діячів УАПЦ, відбувся ІІ «Екстрений» Церковний Собор УПЦ 8–12 грудня 1930 р., на якому було проголошено утворення Української Православної Церкви (1930–1939). Митрополитом Київським УПЦ став Іван Павловський (1930–1936). Ліквідація церковного життя в УРСР відбулася напередодні ІІ Світової війни, коли внаслідок репресій радянської влади проти усіх Церков, ліквідації церковних осередків, розстрілу митрополитів, єпископату і духовенства було майже повністю зруйновано церковне життя.

Відродження Української Православної Церкви на українських землях в Другій Речі Посполитій (1918–1939) сталося внаслідок відродження незалежної Польської держави, на території якої опинилася частина Російської Православної Церкви з православним українським і білоруським населенням. Почаївський з’їзд 1921 р. ухвалив резолюцію щодо українізації церковного життя. Митрополитом Варшавським і всієї Польщі, екзархом Московського патріарха, у 1921 р. став Юрій (Ярошевський), який здійснив реорганізацію церковного управління Православною Церквою в Польщі. Після вбивства митрополита Юрія (Ярошевського) 8 лютого 1923 р. митрополитом Варшавським, Волинським і всієї Польщі обрано Діонисія (Валединського) (1923–1948). За сприяння польського уряду було отримано Патріарший і Синодально-Канонічний Томос Вселенської Константинопольської Патріархії від 13 листопада 1924 р., який визнав акт приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату у 1686 р. неканонічним.

Українська Православна Церква в роки Другої Світової війни (1939–1945).

Церковне життя на Західній Волині, яка опинилася в складі СРСР у 1939–1941 рр., також зазнало негативних впливів, зокрема почалося переслідування радянською владою духовенства. Завдяки діяльності митрополита Миколая (Ярушевича) відбулося підпорядкування православних єпархій, які до того належали до юрисдикції Польської Автокефальної Православної Церкви, Московській Патріархії. Український церковний рух в Генеральній Губернії ІІІ Рейху (1939–1941) домігся українізації церковного життя, було здійснено висвяту української православної ієрархії, зокрема архієпископа Холмського і Підляського Іларіона (Огієнка). Після початку війни між Німеччиною та СРСР, Собор єпископів в Почаєві 18 серпня 1941 р. поклав початок розколу в Православній Церкві на «визволених землях», проголосивши Українську Автономну Церкву в канонічній єдності з Московським Патріархатом в СРСР. Відродження УАПЦ почалося декретом митрополита Діонисія (Валединського) від 24 грудня 1941 р., яким архієпископа Полікарпа (Сікорського) було призначено Адміністратором Православної Церкви на «визволених землях» України. Перша висвята українських єпископів УАПЦ відбулася 8–10 лютого 1942 р. у Пінську. Московська Патріархія, перебуваючи в Ульяновську, виступила проти митрополита Полікарпа (Сікорського) з Великодніми посланнями і виголосила «анафему». Висвячення українських єпископів в Києво-Андріївській церкві відбулося Собором єпископів УАПЦ 10–17 травня 1942 р. Було здійснено спробу об’єднання Автокефальної і Автономної Церков і навіть підписано «Акт поєднання» від 8 жовтня 1942 р. в Свято-Успенській Почаївській Лаврі. Але через протест єпископів Української Автономної Церкви і невизнання цього «Акту» німецькою владою, об’єднавчий процес припинився. Після «визволення» України від німецьких військ і відновлення радянської адміністрації, українські ієрархи усіх православних Церков разом з частиною духовенства і вірян виїхали за кордон у 1943–1944 рр.

Православна Церква в Україні після Другої Світової війни (1945–1990) була підпорядкована Московському Патріархату, який діяв в СРСР на умовах «Московського конкордату» 1943 р. Після 1946 р. відбулося остаточне оформлення Українського Екзархату Московського Патріархату в межах УРСР. Український Екзархат Московського Патріархату в роки хрущовського гоніння на Православну Церкву в СРСР у 1950–1960-ті рр. пережив іще один наступ атеїстичної держави на церковні осередки, оскільки в Україні, попри період невпинних репресій і руйнацій церковного життя в складі СРСР з 1922 р., все ще залишалося дуже багато православних монастирів, парафій, храмів тощо. Патріарший Екзарх, Митрополит Київський і Галицький Філарет (Денисенко) здійснював архіпастирське служіння на Київській кафедрі у 1966–1990 рр. У період його керування Українським екзархатом Православна Церква в Україні залишалась складовою частиною Московського Патріархату в СРСР, але без обумовленого канонічного статусу.

Організація українського церковного життя на еміграції у США, Канаді і Західній Європі (1945–1990).

Українська Православна Церква за кордоном сформувалась на початку ХХ століття за рахунок кількох хвиль емігрантів з різних частин України, в основному на теренах США і Канади. Ієрархи, духовенство і вірні УАПЦ на чолі з митрополитом Полікарпом (Сікорським) опинилися в таборах для переміщених осіб в повоєнних Німеччині, Австрії, Великобританії та інших країнах Західної Європи (1945–1953). Внаслідок розколу цієї Церкви в серпні 1947 р. у м. Ашаффенбурзі виникла УАПЦ (Соборноправна), яка проголосила свою тяглість від УАПЦ на чолі з митрополитом Василем Липківським. Митрополит Никанор (Абрамович) очолював УАПЦ в Західній Європі до 1969 р. Після його упокоєння УАПЦ в Західній Європі, а також УПЦ в США після митрополита Іоана Теодоровича очолив митрополит Мстислав (Скрипник). Таким чином відбулося об’єднання православних українців за межами УРСР. Українська Греко-Православна Церква в Канаді у 1924–1947 рр. була очолювана митрополитом Іоаном Теодоровичем, потім митрополитом Мстиславом (Скрипником) і з 1951 р. митрополитом Вінніпегу і всієї Канади Іларіоном (Огієнком) (1882–1972). Євхаристійне єднання УГПЦ із Вселенським Константинопольським Патріархатом відбулося у 1990 р.

Третє відродження УАПЦ та утворення Української Православної Церкви (1990–1992).

У лютому 1989 р. виник Ініціативний комітет відродження УАПЦ силами радянських дисидентів, правозахисників, громадських діячів, студентів. Висвята ієрархів УАПЦ відбулася весною 1990 р. Задля проголошення Київського Патріархату УАПЦ було скликано Всеукраїнський Православний Церковний Собор 5–6 червня 1990 р. Першим Патріархом Київським і всієї України на цьому Соборі заочно було обрано митрополита Мстислава (Скрипника) (1990–1993). Восени 1990 р. він приїхав до Києва, де відбулася інтронізація у соборі Святої Софії.

Перейменування Українського Екзархату Московського Патріархату під тиском зовнішніх обставин на Українську Православну Церкву відбулося у 1990 р., коли було створено Українську Православну Церкву в канонічній єдності з Московським Патріархатом. Митрополит Київський і всієї України Філарет почав працювати над розширенням автономії УПЦ в нових політичних умовах. Дарування самостійності і незалежності в управлінні Українській Православній Церкві Патріархом Московським і всієї Русі Алексієм ІІ (Рідігером) відбулося у жовтні 1990 р. наданням Митрополитові Київському і всієї України Філарету відповідної грамоти. Після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. скликаний Митрополитом Київським і всієї України Філаретом у Києво-Печерській Лаврі Помісний Собор УПЦ 1–3 листопада 1991 р. ухвалив рішення про автокефалію і звернувся з офіційним проханням затвердити незалежність Української Православної Церкви. Натомість відбулася нівеляція Архієрейським Собором РПЦ у березні-квітні 1992 р. статутних положень УПЦ і рішень її Помісного Собору 1991 р. Як наслідок антиканонічних дій РПЦ по дискредитації Митрополита Київського і всієї України Філарета за його намагання отримати канонічним шляхом автокефальний статус УПЦ, відбулося позастатутне зібрання єпископату УПЦ у Харкові в травні 1992 р. У червні 1992 р. в Україну приїхав митрополит Ростовський і Новочеркаський РПЦ Володимир (Сабодан), який очолив Українську Православну Церкву в канонічній єдності з Московським Патріархатом.

Постання Української Православної Церкви Київського Патріархату як Помісної Церкви українського народу сталося в результаті рішень Всеукраїнського Православного Об’єднавчого Собору 25–26 червня 1992 р. Патріарх Київський і всієї України Мстислав (Скрипник) очолив Українську Православну Церкву Київського Патріархату після об’єднання УАПЦ та частини УПЦ, яка була представлена митрополитом Філаретом та єпископом Яковом (Панчуком). Частина незгодних з постановами об’єднавчого Собору єпископів, кліриків і мирян УАПЦ оголосили про утворення окремої «УАПЦ» у 1993 р. Після упокоєння в США Патріарха Київського і всієї України Мстислава (Скрипника) у Києві було скликано Всеукраїнський Православний Церковний Собор 21–24 жовтня 1993 р. на якому відбулося обрання Патріарха Київського і всієї України Володимира (Романюка). Кончина Патріарха Володимира (Романюка) і його похорон супроводжувалися трагічними подіями і відомі як «Чорний вівторок» 18 липня 1995 р. Всеукраїнський Православний Церковний Собор 20–22 жовтня 1995 р. обрав Патріархом Київським і всієї Руси-України Філарета (Денисенка). З 1995 р. відбулося утвердження і кількісне зростання Української Православної Церкви Київського Патріархату.

EPARCHIA DI SAN GIULIO – CHIESA ORTODOSSA UCRAINA

Posted on 7 giugno 2020 by sangiulio

Diocesi dell’isola di San Giulio

IN EVIDENZA

postato su 21 novembre 2019

Questa Eparchia è stata istituita canonicamentenel 1995 sotto la giurisdizione della Chiesa ortodossa Ucraina – Sotto l’Omoforion di Sua Santità il Patriarca Filarete (ex Chiesa Ortodossa Ucraina – Patriarcato di Kiev).

L’EPARCHIA DELL’ISOLA DI SAN GIULIO È STATA ISTITUITA IN BASE AL DECRETO PATRIARCALE 19 DICEMBRE 1995 DALLA CHIESA UCRAINA ORTODOSSA E IL VESCOVO VOLODYMYR È STATO IL PRIMO VESCOVO A SEDERE SULLA SUA CATTEDRA

27 novembre 1995 : Istituzione della diocesi di San Giulio

19 dicembre 1995 – Sinodo dell’UOC-KP nominato l’Archimandrita Volodymyr vescovo dell’isola di San Giulio. L’ordinazione episcopale del vescovo Volodymyr ha avuto luogo in Italia nella Cattedrale di Sant’Ambrogio (Patriarcato di Kiev)

Il vescovo Vladimir è nato a Milano nel 1962. Dopo aver studiato Storia delle Antichità classiche e Storia e Diritto Bizantino, Fin dalla giovane età, il futuro vescovo si innamorò della Chiesa Ortodossa e passò la sua adolescenza come fedele della Chiesa Russa del Patriarcato di Mosca.

Nel 1984, il giovane Roman (nome di battesimo ortodosso), fu tonsurato come Monaco col nome di Volodymir e divenne un lettore e successivamente un Ipodiacono.

Nel 1985 fu ordinato diacono, quindi Ieromonaco.

Nel 1988 , il giovane Ieromonaco Padre Volodymir, passò nella giurisdizione della Chiesa ortodossa ucraina negli Stati Uniti, che era allora sotto la giurisdizione di Sua Beatitudine il Metropolita Mstislav (Skrypnyk), il quale era in comunione con il Patriarca Ecumenico Demetrios, dal quale riceveva il Santo Miron.

Nel 1990 il Metropolita Mstislav, trasferì la propria residenza in Ucraina e fu intronizzato come primo Patriarca di Kiev.

Nel 1991, la Chiesa ortodossa ucraina, guidata da Sua Beatitudine Filaret, metropolita di Kiev e di tutta l’Ucraina, fece appello ufficialmente all’Autocefalia con il Patriarcato di Mosca. La lettera è stata firmata anche dal metropolita Onofrio.

1993 – Il Vescovo Volodymir Romaniuk diviene secondo Patriarca di Kiev e di tutta la Rus’ Ucraina.

1993 – Nel seno dell’UOC-KP, e nel 1993 fu nominato Kathigumenos e nel 1995 fu elevato al grado di Archimandrita secondo l’usanza slava.

1994 – Il patriarca Volodymyr con l’Arcivescovo VIGILIUS, metropolita di Parigi (Patriarcato di Kiev)

1995 – Il patriarca Volodymyr (Romaniuk) è deceduto per un quarto attacco cardiaco il 14 luglio 1995 . Durante l’anno e nove mesi del patriarcato, il patriarca Sua Santità Volodymyr ha trascorso quasi 7 mesi in ospedale. La sua salute è stata colpita da 17 anni di prigione nei campi moldavi e siberiani. Mancavano 5 mesi fino al suo settantesimo compleanno.

Il funerale di Sua Santità il patriarca Volodymyr (Romanyuk) è stato tragico. Scontri di piazza si tennero tra il governo filocomunista e filomoscovita e il corteo funebre.

1995 – L’archimandrite Vladimir (ora arcivescovo Vladimir) ha partecipato come delegato al Sinodo nell’ottobre 1995 alle elezioni del patriarca Sua Santità Filaret. Dopo 1 mese, Archimandrite Vladimir, fu ordinato vescovo di San Giulio (primo Vescovo ordinato sotto la giurisdizione e l’Omoforion di Sua Santità il Patriarca Filarete.

Dirige la volontà del patriarca Sua Santità Filaret, metropolita Eulogius di Milano, Basil Ostia e VIGIL di Parigi. Questi tre vescovi mi hanno ordinato vescovo nel 1995. È successo subito dopo il nostro ritorno da Kiev in Italia. A Kiev, abbiamo partecipato all’elezione del patriarca Sua Santità Filaret (ottobre 1995 ).

Quando ci fu l’elezioni del Patriarca di Kiev al Sinodo locale della Cattedrale di San Vladimiro in Kiev nell’ottobre 1995, l’Archimandrite Volodymyr è stato membro delegato a queste elezioni. A quel tempo, fu eletto un nuovo patriarca di Kiev e di tutta l’Ucraina, Filaret. Sua Santità dedica tutte le sue energie allo sviluppo della Chiesa ortodossa locale in Ucraina, che dovrebbe unire tutti gli ortodossi nel seno della Chiesa ortodossa ucraina unita del Patriarcato di Kiev. Un mese dopo, con il decreto del patriarca Filaret di Kiev, con la partecipazione del Metropolita Eulogius di Milano (Italia), del Vescovo Vasyl di Ostia e del Vescovo Vyhilij di Parigi, l’Archimandrite Volodymyr venne ordinato vescovo.

19 dicembre 1995 – Sinodo dell’UOC-KP nominato l’Archimandrita Volodymyr Vescovo dell’isola di San Giulio. L’Archimandrita Volodymyr è stato ordinato vescovo in Italia nella Cattedrale di Sant’Ambrogio del Patriarcato di Kiev.

Nel dicembre 1995 divenne segretario del Santo Sinodo Eparchiale (Patriarcato di Kiev) dell’Europa occidentale e del Canada. Rimase segretario del Santo Sinodo fino al 1997.

12 maggio 1996 – Il vescovo Volodymyr prese parte all’ordinazione di Michel LaRoche (ora metropolita di Kursun – Chiesa Ortodossa Ucraina.

13 maggio 1996 – Il vescovo Volodymyr ricevette il titolo di vescovo di San Giulio e Genova (Italia) e fu nominato vicario della diocesi di Milano del Patriarcato di Kiev (un documento firmato da tutti i membri del Santo Sinodo). Il vescovo Volodymyr rimase nel suo alto ruolo di Segretario del Santo Sinodo eparchiale dell’Europa Occidentale e del Canada (Chiesa Ucraina Ortodossa – Patriarcato di Kiev).

20 febbraio 1997 – Il Patriarcato di Kiev di Kiev, ritira l’istituzione del Sinodo Eparchiale dell’Europa Occidentale (Patriarcato di Kiev) – La nomina di Sua Eminenza Evlogij venne ritirata e quest’ultimo venne estromesso dal Santo Sinodo del Patriarcato di Kiev. ( Riviste dell’incontro del Santo Sinodo del 20 febbraio 1997 ) I vescovi dell’Europa occidentale (Vladyka Vasilij, Vladyka Volodymir e Vladyka Michel Laroche, sono canonicamente dipendenti direttamente da Kiev.

1997 – Secondo il Patriarcato di Kiev, ogni documento o decisione del cosiddetto “Sinodo di Milano” non agisce canonicamente in relazione al Patriarcato di Kiev, poiché è stato craeto al di fuori della comunione canonica con la Chiesa Ucraina Ortodossa. Tutti i “vescovi” che sono stati “ordinati” dal cosiddetto Sinodo di Milano dopo il 20 febbraio 1997 sono considerati anti-canonici e non vengono riconosciuti dal Patriarcato di Kiev.

1997 – Ogni documento o decisione del “cosiddetto” “Sinodo di Milano”, secondo il Patriarcato di Kiev, non risultano canonici, poiché è stato fatti al di fuori della comunione con la Chiesa Ucraina. Tutti i vescovi che sono stati ordinati quindi dal cosiddetto Sinodo di Milano dopo il 20 febbraio del 1997 non fanno parte de facto della Chiesa Ortodossa Ucraina.

Per questo motivo, il vescovo Volodymyr interruppe la comunione con l’ex metropolita di Milano.

Dalla Chiesa Ucraina Ortodossa, come si evince dai documenti sinodali, venne espulso solo il metropolita Eulogij, mentre altri vescovi, quali l’Arcivescovo Vasyl, il vescovo Volodymyr, il vescovo Lavrentij e il vescovo Mykhailo Laroshe, rimasero sotto la giurisdizione del Patriarcato di Kiev.

2003 : l’Arcivescovo Lazar (Puhalo) di Ottawa e Varlaam, del Sinodo Eparchiale dell’Europa Occidetale e Canada vennero ricevuti nel Patriarcato di Mosca (dalla Chiesa ortodossa in America) sena ricevere nuove consacrazioni.

2003 : Anche il vescovo Barlaam Vancouver viene accettato come vescovo nella Chiesa ortodossa in America – Patriarcato di Mosca.

Il 5 gennaio 2019 , Sua Santità il Patriarca Ecumenico di Costantinopoli, Nuova Roma, Bartolomeo I, ha firmato il Tomos sull’Autocefalia della Chiesa ortodossa d’Ucraina. “Il pio popolo ucraino ha atteso questo giorno benedetto per sette secoli”, ha detto il patriarca Bartolomeo dopo la firma. Il 6 gennaio 2019, nella chiesa di San Giorgio nella residenza del Patriarcato ecumenico a Costantinopoli durante la liturgia festiva con la partecipazione del patriarca Bartolomeo, del Primate della chiesa ortodossa ucraina il Metropolita Epifanio è stato presentato il Tomos di autocefalia della chiesa ucraina. Il 9 gennaio, tutti i membri del Sinodo del Patriarcato di Costantinopoli hanno firmato il Tomos, che ha completato formalmente il processo di ottenimento dell’autocefalia dalla Chiesa ortodossa ucraina locale.

2019 – Tutti i Vescovi consacrati nel Patriarcato di Kiev vengono considerati CANONICI dal Patriarcato Ecumenico di Costantinopoli e da tutte le Chiese Ortodosse in comunione con Lui.

2020 – La diocesi ortodossa è in attesa della discussione e della determinazione del quadro giuridico dell’Europa occidentale da parte della Chiesa ortodossa in Ucraina. L’arcivescovo Volodymir e tutti i suoi sacerdoti e il clero pregano per il patriarca ecumenico Sua Santità Bartolomeo, per Sua Beatitudine Epifanio, metropolita di Kiev e di tutta l’Ucraina.

Attualmente, la Chiesa ortodossa in Ucraina è una delle chiese canoniche autocefale. Sua eminenza – Sua Beatitudine Epifanio, metropolita di Kiev e di tutta l’Ucraina

STORIA

LA CHIESA ORTODOSSA DI UCRAINA: LA VIA ATTRAVERSO I SECOLI

(Breve saggio storico)

FONTE: https://www.pomisna.info

Il terzo risveglio dell’UAOC e la formazione della Chiesa ortodossa ucraina (1990-1992).

Nel febbraio 1989, il comitato di iniziativa per la rinascita della chiesa ortodossa autocefala ucraina è stato istituito da dissidenti sovietici, attivisti per i diritti umani, personaggi pubblici e studenti. I gerarchi UAOC sono stati ordinati nella primavera del 1990. Il Consiglio della Chiesa ortodossa ucraina è stato convocato il 5-6 giugno 1990 per proclamare il Patriarcato di Kiev dell’UAOC. Nell’autunno del 1990 arrivò a Kiev, dove fu intronizzato nella Basilica di Santa Sofia.

La ridenominazione dell’Esarcato ucraino del Patriarcato di Mosca sotto la pressione di circostanze esterne alla Chiesa ortodossa ucraina ebbe luogo nel 1990, quando la Chiesa ortodossa ucraina fu stabilita in unità canonica con il Patriarcato di Mosca. Il metropolita di Kiev e di tutta l’Ucraina Filaret ha iniziato a lavorare per espandere l’autonomia dell’UOC nel nuovo ambiente politico. Il patrocinio di autonomia e indipendenza nella gestione della Chiesa ortodossa ucraina da parte del patriarca Alessio II di Mosca e di tutta la Russia ha avuto luogo nell’ottobre 1990, concedendo il relativo diploma al metropolita Filaret di Kiev e di tutta l’Ucraina. Dopo la proclamazione dell’indipendenza dell’Ucraina il 24 agosto 1991, il metropolita di Kiev e di tutta l’Ucraina Filaret ha convocato il Consiglio locale della Chiesa ortodossa ucraina a Kiev-Pechersk Lavra il 1-3 novembre 1991. decise di autocefalia e fece una richiesta ufficiale per approvare l’indipendenza della Chiesa ortodossa ucraina. Invece, il Consiglio episcopale del ROC ha livellato nel marzo-aprile 1992 le disposizioni statutarie dell’UOC e le decisioni del suo Consiglio locale nel 1991. Come risultato delle azioni anti-canoniche del ROC per screditare il metropolita Filaret di Kiev e Tutta l’Ucraina per i suoi tentativi di ottenere lo status canonico, lo stato autocefalo dell’episcopato UOC a Kharkiv nel maggio 1992. Nel giugno 1992, Volodymyr (Sabodan), metropolita di Rostov e Novocherkassk della Chiesa ortodossa russa, arrivò in Ucraina e guidò la Chiesa ortodossa ucraina in unità canonica con il Patriarcato di Mosca.

L’istituzione della Chiesa ortodossa ucraina del Patriarcato di Kiev come Chiesa locale del popolo ucraino è avvenuta a seguito delle decisioni del Consiglio di unificazione ortodossa ucraina del 25-26 giugno 1992. Il patriarca di Kiev e All Ukraine Mstyslav (Skrypnyk) hanno diretto la Chiesa ortodossa ucraina del Patriarcato di Kiev. UOC, rappresentato dal metropolita Filaret e dal vescovo Yakov (Panchuk). Alcuni vescovi, clero e laici UAOC che non erano d’accordo con le decisioni del Consiglio unificante hanno annunciato la formazione di un “UAOC” separato nel 1993. Dopo la morte del Patriarca Mstislav (Skrypnyk) di Kiev e di tutta l’Ucraina, il Consiglio della Chiesa ortodossa ucraina è stato convocato a Kiev dal 21 al 24 ottobre. 1993, dove si svolgono le elezioniPatriarca di Kiev e di tutta l’Ucraina Volodymyr (Romanyuk). La morte del patriarca Volodymyr (Romaniuk) e il suo funerale furono accompagnati da eventi tragici e sono noti come “Martedì nero” il 18 luglio 1995. Il 20-22 ottobre 1995, il Consiglio della Chiesa ortodossa ucraina ha eletto Filaret (Denisenko) Patriarca di Kiev e Tutta la Russia-Ucraina. Dal 1995, la Chiesa ortodossa ucraina del Patriarcato di Kiev è stata istituita e quantificata. Il 2000 ° anniversario della Natività di Cristo è stato celebrato convocando e tenendo l’Assemblea Cristiana Internazionale ucraina dedicata al 2000 ° anniversario della Natività di Cristo. I santuari della chiesa nazionale del popolo ucraino (Cattedrale di San Michele dalle cupole dorate, Pirogoshch, ecc.) Sono stati restaurati e consacrati.

Ottenimento del Tomos sinodale e patriarcale sull’autocefalia della Chiesa ortodossa d’Ucraina. L’ultimo periodo

Alla vigilia del Consiglio Tutto Ortodosso il 16 giugno 2016, la Verkhovna Rada dell’Ucraina ha adottato la Risoluzione № 1422-VIII “Sull’indirizzo del Verkhovna Rada dell’Ucraina a Sua Santità Bartolomeo, Arcivescovo di Costantinopoli e Nuova Roma, Patriarca ecumenico sulla concessione dell’autocefalia alla Chiesa ortodossa in Ucraina”. In questo indirizzo, la Verkhovna Rada chiese al Patriarca ecumenico:

dichiarare non valido l’atto del 1686 in quanto tale, adottato in violazione dei sacri canoni della Chiesa ortodossa;
partecipare al superamento delle conseguenze della divisione ecclesiale convocando sotto il patrocinio del Patriarcato ecumenico il Consiglio di unificazione ucraino al fine di risolvere tutte le questioni controverse e unire la Chiesa ortodossa ucraina;
pubblicare un Tomos sull’autocefalia della Chiesa ortodossa in Ucraina.

L’appello pertinente è stato preparato per superare l’attuale divisione ecclesiale in Ucraina e normalizzare lo status canonico della Chiesa ortodossa in Ucraina. Uno dei motivi della sua preparazione fu l’aggressione armata della Federazione Russa.

Il 9 aprile 2018, il presidente dell’Ucraina Petro Poroshenko è partito per Istanbul, dove ha incontrato il patriarca ecumenico Bartolomeo e membri del Santo e Santo Sinodo. Il 17 aprile 2018, Petro Poroshenko si è incontrato con i capi delle fazioni nella Verkhovna Rada dell’Ucraina a Kiev e li ha invitati a sostenere il discorso al patriarca Bartolomeo I per garantire alla Chiesa ucraina un Tomos sull’autocefalia.

Il 18 aprile 2018, il presidente Petro Poroshenko ha ricevuto le firme di 40 vescovi del Patriarcato UOC-Kiev, 12 vescovi dell’UAOC e circa 10 vescovi del Patriarcato di Mosca al Patriarca ecumenico con una richiesta di fornire un Tomos sull’autocefalia della Chiesa ucraina. Il 19 aprile 2018, la Verkhovna Rada dell’Ucraina ha adottato la Risoluzione № 2410-VIII a sostegno dell’appello del Presidente dell’Ucraina al Patriarca ecumenico Bartolomeo di concedere un Tomos sull’autocefalia della Chiesa ortodossa in Ucraina. Lo stesso giorno, questa risoluzione è stata firmata dal presidente della Verkhovna Rada dell’Ucraina. Il 20 aprile 2018, il vice capo dell’amministrazione presidenziale Rostyslav Pavlenko è volato a Istanbul per trasmettere al patriarca ecumenico Bartolomeo un appello a concedere un Tomos sull’autocefalia della chiesa ortodossa in Ucraina. Il 19-20 aprile 2018 si è svolta una riunione del Santo Sinodo del Patriarcato ecumenico sulla questione ucraina. A seguito dei risultati del Sinodo, il 22 aprile è stato pubblicato un comunicato. Afferma che, in accordo con i Canoni Divini e Sacri, così come l’antico ordine ecclesiastico e la Sacra Tradizione, il Patriarcato ecumenico è interessato a preservare l’unità pan-ortodossa e si prende cura delle Chiese ortodosse in tutto il mondo, e in particolare del popolo ortodosso ucraino. santo battesimo da Costantinopoli. Pertanto, il Patriarcato di Costantinopoli, in quanto vera chiesa madre, ha considerato le questioni relative alla situazione della chiesa in Ucraina, come è stato fatto in precedenti riunioni sinodali e, accettando dalla chiesa e dalle autorità civili che rappresentano milioni di cristiani ucraini ortodossi,

Il 14 maggio 2018, la delegazione del Sinodo del Patriarcato ecumenico di tre metropoliti ha iniziato le visite alle Chiese locali con informazioni sulla causa ucraina. La prima è stata una visita ad Atene. Lo scopo delle visite era informare sul caso, non ottenere il permesso di risolverlo. A livello diplomatico-ecclesiale, la Chiesa ortodossa russa si sta opponendo attivamente al processo di concessione dei Tomos sull’autocefalia alla Chiesa ucraina.

Il 1 ° luglio 2018, parlando nella Sala del trono della sua residenza dopo il servizio funebre in occasione del 40 ° giorno dal riposo del metropolita Perga Evangel, il patriarca ecumenico Bartolomeo ha dedicato una parte significativa del suo discorso alla questione ucraina. Il patriarca affermò che nessun territorio canonico della Chiesa ortodossa russa (ROC) esisteva in Ucraina, e nel 1686 Mosca si unì alla Chiesa ucraina in modo unanime e prese più di quanto consentito.

Il 31 agosto 2018, vicino alla residenza ufficiale del patriarca ecumenico Bartolomeo, circa 50 ucraini hanno chiesto l’autocefalia dell’UOC e hanno pregato per questo. Successivamente, ebbe luogo un incontro dei Patriarchi dell’Ecumenico Bartolomeo e Cirillo di Mosca. Dopo l’incontro, il rappresentante del patriarca di Costantinopoli Bartolomeo, metropolita Emmanuele di Gallia, ha assicurato che l’incontro con il patriarca russo non ha influenzato la decisione del patriarca Bartolomeo sull’autocefalia della Chiesa ucraina.

Lo stesso giorno, il patriarca Bartolomeo di Costantinopoli sull’attuazione della decisione sull’autocefalia della Chiesa ucraina. All’inaugurazione del Sinodo episcopale della Chiesa di Costantinopoli il 1 ° settembre 2018 a Istanbul, il patriarca ecumenico Bartolomeo ha letto un rapporto in cui osservava che Mosca per molti secoli governò la metropoli di Kiev senza la conoscenza di Costantinopoli. Il 2 settembre, a Synax, i vescovi decisero che il Patriarcato di Costantinopoli poteva concedere l’autocefalia senza alcun consenso. Il 7 settembre 2018, il patriarca ecumenico Bartolomeo ha nominato due esarchi (rappresentanti) a Kiev: l’arcivescovo Daniel of Pamphylia dagli Stati Uniti e il vescovo Hilarion di Edmonton dal Canada in preparazione per la concessione dell’autocefalia alla Chiesa ortodossa in Ucraina. Gli esarchi dovevano interagire con le autorità ucraine e le Chiese per organizzare il Consiglio di unificazione.

Alla fine di settembre 2018, il Patriarcato ecumenico ha pubblicato uno studio sui documenti storici della chiesa, in cui ha dimostrato che Costantinopoli non ha mai ceduto la metropoli di Kyivan alla subordinazione canonica della Chiesa ortodossa russa.

Il 9-11 ottobre 2018 si è svolta una riunione del Sinodo del Patriarcato ecumenico, in cui sono state prese diverse decisioni:

Per confermare la decisione già presa che il Patriarcato ecumenico dovrebbe iniziare a concedere l’autocefalia alla Chiesa ucraina.
Per ripristinare oggi la Stauropegia del Patriarca ecumenico di Kiev, una delle sue numerose Stauropegie in Ucraina che sono sempre esistite lì.
Accettare e prendere in considerazione le richieste di appelli di Filaret Denisenko, Makary Maletich e dei loro seguaci, che si sono trovati in uno scisma per motivi non dogmatici, in conformità con le prerogative canoniche del Patriarca di Costantinopoli di ricevere tali appelli da gerarchi e altro clero da tutti i sacerdoti. Pertanto, le suddette persone furono canonicamente rinnovate nella loro ordinazione episcopale o sacerdotale e fu restaurata la comunione dei loro fedeli con la Chiesa.
Abolire l’obbligo della Lettera sinodale del 1686, emessa nelle circostanze dell’epoca, che conferiva al Patriarca di Mosca il diritto di ordinare il Metropolita di Kiev, eletto dal Consiglio del Clero e i fedeli della sua diocesi, che menzionava il Patriarca ecumenico come suo Primo Gerarca. proclamando e riaffermando la sua dipendenza canonica dalla Chiesa Madre del Patriarcato di Costantinopoli.
Invitare tutte le parti interessate ad astenersi dal sequestrare chiese, monasteri e altre proprietà, nonché da qualsiasi altro atto di violenza e vendetta, al fine di superare la pace e l’amore in Cristo.

Il 12 ottobre 2018, il servizio stampa del Presidente della Russia ha riferito che la situazione della Chiesa ortodossa russa in Ucraina dopo il Sinodo del Patriarcato di Costantinopoli ha deciso di concedere l’autocefalia alla Chiesa ucraina, revocare la carta del 1686 e membri permanenti del Consiglio di sicurezza della Russia, tenuto dal presidente della Russia. Un portavoce del presidente russo ha affermato che il Cremlino politico ha sostenuto le preoccupazioni del ROC sulla concessione dell’autocefalia all’ortodossia ucraina.

Il 27-29 novembre, il Patriarcato ecumenico ha tenuto una riunione del Santo Sinodo, in cui, tra le altre questioni, è stato discusso il testo di Tomos sull’autocefalia della Chiesa ucraina. A seguito del Sinodo, è stato emesso un comunicato in cui si afferma la creazione di un progetto di statuto della Chiesa ortodossa locale dell’Ucraina.

Nelle sue lettere di invito, il patriarca Bartolomeo ha invitato i gerarchi ortodossi di tre giurisdizioni in Ucraina a prendere parte al Consiglio di unificazione il 15 dicembre 2018. Il patriarca Bartolomeo ha scritto una lettera al metropolita Onufriy, in cui ha notato che dopo l’elezione del Primate della Chiesa locale Metropolitan of Kyiv “.

La storica Cattedrale dell’Unificazione si è svolta il 15 dicembre 2018 nella Cattedrale di Santa Sofia. Il Consiglio è stato preceduto dai Consigli locali del Patriarcato di UOC-Kiev e dell’UAOC, che hanno deciso di cessare le loro attività come associazioni religiose separate e unirsi in una chiesa ortodossa dell’Ucraina. La Chiesa ortodossa dell’Ucraina è stata istituita all’unanimità dai delegati del Consiglio: sono stati approvati tutti i gerarchi dell’UOC-KP, UAOC e due gerarchi dell’UOC-MP, rappresentanti del clero e dei laici, il suo Statuto e altre decisioni necessarie. Il metropolita Epifanio fu eletto il nuovo Primate a scrutinio segreto. Il titolo di Primate della Chiesa ortodossa di Ucraina è His Beatitude Metropolitan of Kyiv and All Ukraine.

Il 5 gennaio 2019, il patriarca ecumenico Bartolomeo Sua Santità ha firmato il Tomos sull’autocefalia della chiesa ortodossa dell’Ucraina. “Il pio popolo ucraino ha atteso questo giorno benedetto per sette secoli”, ha detto il patriarca Bartolomeo dopo la firma. Il 6 gennaio 2019, nella chiesa di San Giorgio nella residenza del Patriarcato ecumenico di Costantinopoli durante la liturgia festiva con la partecipazione del patriarca Bartolomeo, al primate della chiesa ortodossa ucraina il metropolita Epifanio è stato presentato con un Tomos sull’autocefalia della chiesa ucraina. Il 9 gennaio, tutti i membri del Sinodo del Patriarcato di Costantinopoli hanno firmato il Tomos, che ha completato formalmente il processo di ottenimento dell’autocefalia dalla Chiesa ortodossa ucraina locale.Pubblicato in Senza categoria | Rispondi

SAN NECTARIOS DI EGINA

Posted on 21 settembre 2017 by sangiulio

SAN NECTARIOS DI EGINA

SULL’ECCLESIOLOGIA

1) LA CHIESA, UNA, SANTA, CATTOLICA ED APOSTOLICA

Secondo il pensiero puro ed ortodosso, la Chiesa ha un doppio significato. Uno esprime il suo carattere dogmatico e religioso altrimenti detto esoterico e spirituale ; l’altro il suo carattere esteriore, secondo il senso stesso del termine. Secondo lo spirito e la confessione ortodossa, la Chiesa si definisce come una istituzione religiosa e come una società religiosa.
La definizione della Chiesa come istituzione religiosa può essere così formulata : la Chiesa è una istituzione religiosa della Nuova Alleanza. Il Nostro Salvatore Gesú Cristo l’ha fondata per l’Economia della sua Incarnazione. La Chiesa si fonda sulla fede in Lui, sulla giusta confessione di fede. E’ stata inaugurata il giorno della Pentecoste, al momento della discesa dello Spirito Santo e iniziatore sui santi discepoli e apostoli del Cristo Salvatore. Ne ha fatto gli strumenti della grazia divina al fine di perpetuare l’opera redentrice del Salvatore. In questa istituzione è stata deposta la totalità delle verità rivelate ; in essa agisce la grazia divina attraverso i misteri ; in essa rinascono, mediante la fede in Cristo Salvatore, coloro che ad essa si accostano, in essa è conservata la dottrina apostolica e la tradizione tanto scritta che orale.
La definizione di Chiesa come società religiosa è la seguente : la Chiesa è una società di uomini uniti nell’unità dello Spirito e nel legame della pace (Ef. 4,3).
La sua opera apostolica può essere formulata così : la Chiesa è lo strumento della grazia divina che realizza la comunione di Dio e degli uomini mediante la fede nel Salvatore Gesù Cristo.
Salito al Cielo, Nostro Signore ha inviato il Suo santissimo Spirito, sotto forma di lingue di fuoco, sopra i suoi santi discepoli ed apostoli. Su i suoi apostoli, egli ha fondato la Chiesa, Una, Santa, Cattolica ed Apostolica, società di Dio e degli uomini. Le ha donato la grazia della redenzione per salvare il genere umano, nel ricordarle il suo smarrimento, nel rigenerarla mediante i misteri e, dopo averla nutrita del pane celeste, nel farla degna della vita futura.
Nella Santa Scrittura, la parola Chiesa ha due significati. Il più frequente è quello di una società di uomini uniti dal legame religioso o ancora quello del tempio di Dio dove si radunano i fedeli per il culto in comune. Cirillo di Gerusalemme dice che la Chiesa è così chiamata perché invita tutti gli uomini e perché li riunisce.
La parola Chiesa (chiamare) viene dal greco antico. Significa assemblea di uomini chiamati in vista di un certo scopo ed anche il luogo dove si riuniscono. E’ il contenitore e il contenuto.
In senso lato e cristiano, la Chiesa è la società di tutti gli esseri liberi e ragionevoli, di tutti coloro che credono nel Salvatore, compresi gli angeli. Questa società è chiamata dall’ Apostolo Paolo «Corpo di Cristo, la pienezza di Colui che riempie tutto in tutti». (cf. Ef. 1,10 e 22-23). Così essa raduna tutti coloro che hanno creduto in Cristo prima della sua venuta, che hanno formato la Chiesa dell’Antica Alleanza che conservava, ai tempi dei patriarchi, le promesse e la fede donata mediante la rivelazione, cioè ORALMENTE. Poi, ai tempi di Mosè e dei profeti fu regolata dalla Legge e dalle Profezie, cioè per ISCRITTO.
Nel significato solito e restrittivo, la Chiesa di Cristo è quella della Nuova Alleanza, la Chiesa della Grazia di Cristo. Essa comprende tutti coloro che credono in Lui ORTODOSSAMENTE. E’ anche chiamata Casa di Dio, perché Dio vi dimora in modo particolare e perché è là adorato.
Le fondamenta della Chiesa sono i Profeti e gli Apostoli. La pietra angolare è il Salvatore. Le colonne sono i Padri che hanno conservato l’unità della fede. Le pietre sono i fedeli. «Di conseguenza voi non siete più né stranieri, né ospiti. Anche voi, insieme agli altri, appartenete al popolo e alla famiglia di Dio. Siete parte di quell’edificio che ha come fondamenta gli apostoli e i profeti e come pietra angolare, lo stesso Gesù Cristo…» (Ef. 2, 19-22).
Infine la Chiesa è chiamata dalla Scrittura divina e ispirata, SPOSA di Cristo : «Io vi ho fidanzato ad un solo sposo, per presentarvi al Cristo come una vergine pura» (II lettera ai Corinti, 11,2). Ed anche casa del Dio Vivente, colonna e fondamento della Verità ed anche Corpo di Cristo : «Voi siete il corpo di Cristo, e voi ne siete le membra, ciascuno per la parte che gli compete» (I Cor. 12,27).
Metodio, vescovo di Licia, verso la fine del III° secolo, nel Simposio delle dieci vergini, chiama la Chiesa : ricettacolo delle forze divine, Sposa del verbo eternamente giovane. E’ una creatura divina, superiore a tutto ciò che umano. La presenta, in conclusione, come «Assemblea, moltitudine, di tutti coloro che credono» dove gli anziani insegnano ai giovani ed i perfetti ai deboli.
Ippolito, il celebre padre della Chiesa di Roma, discepolo di Ireneo, all’inizio del 3°secolo, nella sua opera : «Il Cristo e l’Anticristo» parla lungamente della Chiesa e la presenta come un naviglio sul mare agitato. In questo naviglio si trova il capitano, si trovano i marinai, le vele, le ancore e tutto l’armamento, simbolo di Cristo, degli Angeli e dei Fedeli.
Credendo che lo Spirito Santo abbia ispirato queste immagini della Chiesa, noi crediamo necessariamente nella santa Chiesa, oggetto di questi nomi donati dal santissimo Spirito.

2. SULLA FONDAZIONE SULLLA TERRA DEL REGNO DI DIO, VALE A DIRE LA CHIESA, DA PARTE DEL NOSTRO SALVATORE GESU’ CRISTO.
In quanto Re, Nostro Signore Gesù Cristo ha fondato sulla terra un regno celeste, subito dopo la sua ascensione, quando si è seduto alla destra di Dio Padre e quando ha ricevuto dal suo Padre Eterno ogni potere in cielo e sulla terra.
Il suo Regno sulla terra è la sua Chiesa. In quanto Re, Gesù ne prende cura, le dà delle regole, autentica visioni e profezie e fa cessare l’oblazione e il sacrificio. Egli lo dirige, lo governa, lo guida eternamente mediante i suoi ministri consacrati. Senza fermarsi e con abbondanza, egli distribuisce i carismi del suo Santo Spirito allo scopo di consolidarlo, di farlo credere, di farlo capire. Il Re-Salvatore santifica, consola, custodisce, solleva e glorifica il suo popolo (Giov. 15,26; At. 2, 33-36).
In quanto Re, il Signore fa regnare nel suo regno l’ordine, dando alla Chiesa dei Ministri. Gesù, in quanto Re, ha dato delle Leggi al suo popolo. In quanto Re, ha invitato le Nazioni a credere in Lui. In quanto Re, ha domandato ai suoi adepti il sacrificio stesso della loro vita per lui e per il suo regno. In quanto Re, ha dichiarato guerra al male ed ha dispensato la pace mediante la virtù. Gesù, in quanto Re, regna nei cuori dei fedeli, uniti a Lui mediante la sua Santa Chiesa.
Quelli che non sono uniti alla Chiesa si trovano fuori del regno di Cristo e sono privati dell’onore di essere dei figli del Regno di Cristo.
La Santa Chiesa di Cristo è l’istituzione divina religiosa fondata dal nostro Salvatore Gesù Cristo, per la salvezza del genere umano. La Chiesa è stata donata dal Salvatore come strumento del suo amore divino e della sua benevolenza verso l’uomo. Essa è l’eterno latore della grazia divina e il garante della salvezza degli uomini. In quanto Capo e Realizzatore della salvezza degli uomini, in quanto Dio, Nostro Signore Gesù Cristo, sempre identico a sé stesso, salva tutti quelli che credono in Lui, in tutti i secoli.
Per questo fine ha fondato la sua Chiesa eterna. La Chiesa congloba tutti i fedeli, dai primi fino agli ultimi. Lui ne è la testa e la custodia vivente ed attiva e la rafforza per l’eternità. Testa della Chiesa nell’Eden, Gesù Cristo era il centro della Chiesa dei patriarchi, l’oggetto della Legge Mosaica che ha prefigurato mediante immagini e simboli la Chiesa. Gesù Cristo è e sarà la testa della Nuova Alleanza.
La Chiesa di Cristo è la Chiesa Una, Santa, Cattolica ed Apostolica, preordinata dalla fondazione del mondo alla salvezza degli uomini, fondata per durare eternamente.
Sant’Epifanio, nella sua lettera a Panario, parla della Chiesa e dice alla fine : «La Chiesa è stata creata con Adamo ; è stata predicata ai patriarchi prima di Abramo ; è stata creduta dopo Abramo ; rivelata da Mosè ; profetizzata da Isaia ; donata in Cristo ed esistente con Lui ed ora celebrata da noi.» Nella sua esposizione della Fede cattolica, al § 78, dice questo : «Il carattere della Chiesa è formato dalla legge, dai Profeti, dagli Apostoli e dagli Evangelisti.»
Cirillo di Gerusalemme dice che la Chiesa comprende tutti coloro che hanno creduto in Cristo prima della sua venuta ; costoro hanno formato la Chiesa dell’Antica Alleanza ; Cirillo dice anche che la Chiesa era guidata, ai tempi dei Patriarchi, dalle promesse e dalla fede che provenivano dalla rivelazione, rivelazione non scritta, ma orale. Dopo Mosè e i Profeti, la Chiesa è stata guidata dalla Legge e dalle Profezie, cioè dalla tradizione scritta.
La Chiesa è dunque il Regno di Cristo fondato sulla terra e Crisostomo dice che è « il luogo degli angeli, il luogo degli Arcangeli, il Regno di Dio, il cielo stesso. » (Omelia VI sulla lettera ai Corinti). Lo Spirito Santo che è disceso in esso vi dimora da sempre, come il Salvatore ha detto ai suoi discepoli : «E in quanto a me, io pregherò il Padre ed Egli vi donerà un altro consolatore perché egli dimora con voi da sempre, lo Spirito di verità che il mondo non può ricevere poiché non lo vede e non lo conosce. Voi, voi lo conoscete, perché dimora con voi e sarà in voi» (Giov. 14, 16).
Lo Spirito Santo che è disceso dona con abbondanza alla Chiesa tutti i carismi divini. La Chiesa ha ricevuto il diritto di legare e di sciogliere i peccati ; di predicare l’Evangelo, di chiamare le nazioni alla salvezza. La Chiesa ha ricevuto la forza di condurre a nuova vita gli uomini moralmente decaduti, di farne delle immagini di Dio, donando loro l’immagine e la somiglianza. La Chiesa ha ricevuto la forza di riconciliarli col divino e di farne dei partecipanti della grazia divina, di unirli al Salvatore, di donare lo Spirito Santo a tutti coloro che vengono ad essa, di farne dei figli di Dio. La Chiesa ha ricevuto la forza per vincere tutti i suoi avversari, per restare per sempre invincibile, per sottomettere i suoi nemici, per restare invulnerabile.
Secondo Giovanni Crisostomo, «Combattuta, ella è vittoriosa, oltraggiata non è che più luminosa. Riceve delle ferite senza per questo essere abbattuta ; è sballottata, ma mai sommersa ; è assalita, ma non fa mai naufragio. Non è affatto passiva, ma lotta senza essere vinta.»
La Chiesa del Salvatore è veramente il regno del cielo sulla terra. In essa regnano l’amore, la gioia, la pace. In essa si trova la fede in Dio ; mediante il sentimento religioso, mediante la conoscenza dell’intimo del cuore si giunge alla conoscenza di Dio, alla conoscenza dei misteri nascosti, alla conoscenza della Verità … rivelata. In essa la speranza si avvera certamente e sicuramente ; in essa si realizza la salvezza ; in essa lo Spirito Santo si spande e riversa con abbondanza i frutti della sua grazia tutta divina. In essa sboccia l’eros divino per Dio, l’amore perfetto e la consacrazione a lui, così come il desiderio incessante dell’unione senza fine con Dio.
Nella Chiesa di Dio, le virtù morali pervengono al colmo della perfezione accessibile all’uomo. Lo spirito purificato, il cuore riformato dal mistero del battesimo divino, l’uomo un tempo ottenebrato nello spirito ed indurito nel cuore, sviluppa delle virtù totalmente nuove e corre con zelo e ardore nello stadio della virtù. La Chiesa ha veramente rinnovato, ricreato l’uomo, ne ha fatto una immagine di Dio. Il santo Altare della Chiesa è una vera tavola che nutre i credenti per la vita eterna; dispensa ai fedeli il pane celeste, il corpo celeste e quelli che ne mangiano non moriranno affatto. Il santo Altare della Chiesa è una vera tavola che nutre i credenti per la vita eterna ; dispensa ai fedeli il pane celeste, il corpo celeste e quelli che ne mangiano non moriranno affatto. Il santo Altare, alzato nel mezzo della Chiesa del Cristo, è la Tavola Celeste ; riceve le cose della terra e le fa salire al cielo, accoglie le cose celesti e le distribuisce alla terra. Il santo Altare della Chiesa tocca la terra e nello stesso tempo il trono dell’Altissimo. L’Altare incute timore agli angeli stessi che volano sotto le volte del cielo.
La Chiesa è la speranza, il rifugio, la consolazione di tutti coloro che credono in Cristo. Il divino Crisostomo dice : «Come un porto nell’oceano, tale è la Chiesa inserita da Dio nelle città. Fuggendo il fracasso della strada, in essa troveremo un rifugio e gioiremo della pace.» E più avanti : « Non ti allontanare dalla Chiesa; nulla è più forte della Chiesa ; è più solida della roccia, più alta del cielo, più vasta della terra. Non invecchia mai, ma sboccia incessantemente. Perché la Scrittura la chiama montagna?  E’ a causa della sua stabilità. Perché la chiama anche roccia ? A causa della sua incorruttibilità. Mediante la Chiesa, tutte le bestie selvagge sono state ammansite per il divino incanto che è l’ascolto della Santa Scrittura, ella bussa all’orecchio di ciascuno, penetra nell’anima e vi assopisce le passioni sregolate.»
Secondo Sant’Ignazio, la Chiesa vera è una : «Un solo Gesù Cristo e nulla è più prezioso di Lui. Venite alla Chiesa che è il solo tempio di Dio, il solo altare del solo Signore Gesù Cristo nato dal solo Padre…» (Ep. ad Magn., § 4). La Chiesa è incorruttibile : «La testa del Signore è unta di profumo al fine che la Chiesa respiri l’incorruttibilità» (Ep. ad Eph., § 17). La Chiesa è cattolica : «Là dove è il Cristo, là è la Chiesa cattolica» (Ep. ad Smyr. § 8).
Sant’Ireneo, il vescovo di Lione, discepolo di san Policarpo, ascoltatore di Giovanni evangelista, nel suo libro Contro le eresie, dice questo della Chiesa : Non si possono enumerare i carismi che la Chiesa ha ricevuto da Dio attraverso il mondo, nel nome del Signore Gesù Cristo, crocifisso sotto Ponzio Pilato, per il bene delle nazioni. Senza trarle in inganno, senza fuorviarle, gratuitamente essa dona quello che ha gratuitamente ricevuto da Dio. »
Sulla missione della Chiesa di Cristo, san Teofilo, il vescovo di Antiochia del II° secolo, nel suo secondo libro al § 14, confronta la Chiesa a delle « isole nel mare. Alcune tra loro sono abitate, hanno l’acqua, producono dei frutti, possiedono delle rade e dei porti per accogliere quelli che il mare sballotta. Nello stesso modo Dio ha donato al mondo, agitato e tormentato dai peccati, dei templi chiamati sante chiese, nelle quali, come nei porti sicuri delle isole, si trovano le dottrine della Chiesa. Quelli che vogliono essere salvati vi fanno ricorso ; essi diventano degli amanti della Verità e sfuggono così alla collera e al giudizio di Dio.
Altre isole sono rocciose, senz’acqua, senza frutti, selvagge e disabitate. Sono un pericolo sia per i navigatori, sia per i naufraghi. Contro queste i navigli si infrangono ed i passeggeri sono perduti. Tali sono le dottrine perverse, voglio dire le eresie. Non essendo affatto guidate dal Verbo della Verità, esse portano a perdizione coloro che si attaccano ad esse. Somigliano a dei pirati che, dopo aver riempito i loro navigli, vagano qua e là, vanno ad infrangersi contro queste isole e perdono i loro navigli per sempre. Nello stesso modo accade a coloro che si perdono lontano dalla verità, essi sono travolti dall’errore.»
Il divino Gregorio di Nazianzo, nel suo primo discorso contro Giuliano, dice questo della Chiesa : «Tu sei dietro la grande eredità di Cristo, il grande che non cesserà mai di esistere… che ha creato in quanto Dio ed ha ereditato in quanto uomo. La Legge l’ha prefigurato, la grazia l’ha riempita, il Cristo l’ha rinnovata, i profeti l’hanno piantata, gli apostoli l’hanno legata, gli evangelisti l’hanno coltivata…»
Sant’Epifanio di Cipro, nel suo discorso sulla Fede cattolica dice : « La Chiesa è nostra madre. E’ la sposa venuta dal Libano, tutta bella e pura ; il paradiso di un grande artista ; la Città del Re Santo ; la sposa di Cristo immacolato ; la vergine innocente fidanzata ad un solo sposo, diafana come l’aurora, bella come la luna, eletta come il sole. Proclamata beata dalle leggi, essa sta in piedi alla destra del Re».
La Chiesa è la rivelazione permanente nel mondo. In essa Dio si rivela in diverse e molteplici maniere e conferma la sua presenza mediante le sue divine energie. Scrivendo ai Corinti, Paolo dice della Chiesa fondata da Cristo : « Dio ha stabilito nella Chiesa, prima gli apostoli, in secondo luogo i profeti, in terzo luogo i dottori, in seguito coloro che hanno il dono dei miracoli, poi quelli che hanno il dono di guarire, di soccorrere, di governare, di parlare diverse lingue…»
(I Cor. 12, 28).

3. L’OPERA DELLA CHIESA
L’opera della Chiesa, l’apostolo Paolo la definisce quando scrive : «E’ proprio lui che ha dato diversi doni agli uomini : alcuni li ha fatti apostoli, altri profeti, altri evangelisti, altri pastori e dottori, per il perfezionamento dei santi in vista dell’opera del ministero, per l’edificazione del corpo di Cristo, fino a quando noi saremo tutti giunti all’unità della fede e alla conoscenza del Figlio di Dio» (Ef. 4, 11-13).
La Chiesa, fondata da Cristo Salvatore, possiede dunque una organizzazione perfetta ; è un corpo organico. Il Cristo ne è la testa e lo Spirito santo la guida, che la istruisce e le dona in abbondanza i doni divini.
La Chiesa è un corpo organico ; è visibile, riunisce in un tutto tutti i suoi membri, i santi come i deboli. I membri malati della Chiesa non cessano mai di essere delle parti del suo corpo. Rigenerati dai santi Misteri e divenuti figli della grazia, essi non possono più essere separati da essa, anche se sono colpiti dalle sentenze ecclesiastiche ; perché una volta liberati dal peccato ancestrale, non vi è più per loro altro luogo che la Chiesa. Nel mondo, non c’è che un sol luogo di soggiorno per l’uomo : il paradiso ; là si trova la Chiesa ed in essa la salvezza dell’uomo.
Dopo la caduta di coloro che sono stati plasmati per primi (protoplastes) e la genesi del peccato, si è creato un altro luogo per coloro che si erano separati da Dio, il luogo del peccato. La Chiesa di Dio, che è eterna, conteneva in se stessa solo coloro che si erano volti a Dio ed attendevano la venuta del Salvatore. La Chiesa nutriva in sé la fede e la speranza della salvezza nel Salvatore dell’umanità che era stato promesso. Coloro che possedevano questa fede e questa speranza, si trovavano nella Chiesa di Dio, aspettando la redenzione dell’umanità per mezzo del Salvatore e costoro l’hanno ottenuta. Coloro che non possedevano questa fede e questa speranza si trovavano fuori dalla Chiesa. Il peccato d’Adamo è stato la causa dell’esistenza di un luogo fuori dalla Chiesa. In questo mondo, dunque, e questo dopo la caduta di Adamo, vi sono due luoghi : quello della Chiesa e quello che è fuori dalla Chiesa.
Coloro che vengono dal luogo del peccato ed entrano mediante la fede e i misteri , nel luogo della Chiesa di Cristo, coloro restano suoi membri per l’eternità ; è loro impossibile ritornare al luogo del peccato, essendo stati rigenerati dal battesimo e lavati dal peccato originale. Poiché dunque non esiste affatto alcun altro luogo, coloro che entrano nella Chiesa dimorano in essa, anche se peccatori. La Chiesa li divide, li separa, come il pastore divide le pecore malate dalle sane, ma le pecore malate non sono meno pecore appartenenti a quell’ovile. Quando le malate ritornano in salute, sono di nuovo riunite alle sane. Ma se fossero incurabili, esse muoiono allora nel loro peccato e saranno giudicate per i loro peccati . Ma fin tanto che sono in questa vita, sono considerate come pecore dell’ovile, dette in altro modo figlie della Chiesa di Cristo.
Secondo il pensiero ortodosso, non c’è che una Chiesa, la Chiesa visibile del Cristo. In essa, l’uomo che viene dal luogo del peccato è rigenerato, in essa dimora, che sia santo o peccatore. I peccatori, come membri della Chiesa, non comunicano affatto la corruzione al resto del suo corpo, perché i membri della chiesa sono degli esseri morali, liberi e non privi della libertà, come lo sono invece le membra del corpo animale, dove la malattia di un solo membro influisce su tutte le altre.
I protestanti che credono in una Chiesa invisibile, costituita da eletti conosciuti solo da Dio, si ingannano. Una Chiesa invisibile non può esistere. Poiché gli uomini non sono affatto immacolati e poiché nessuno è senza peccato, dove sono dunque gli eletti ? Una Chiesa invisibile di eletti soffrirebbe di un perpetuo cambiamento, di una permanente sostituzione dei suoi membri, sia, da un lato, per la facilità stessa dell’uomo a scivolare e a cadere, sia dall’altro, per la compassione di Dio e il suo amore per l’uomo, che accoglie tutti coloro che ritornano a Lui. La giusta concezione della Chiesa è che la Chiesa stessa si divida in militante e trionfante. E’ militante quando lotta contro il male e il per il regno del bene ; è trionfante nei cieli, nel cuore dei giusti che hanno lottato e si sono perfezionati nella fede in Dio e nelle Virtù.
Coloro che credono nella Chiesa invisibile degli eletti, sono in contraddizione con il vero spirito della Chiesa, che non separa affatto coloro che sono in via di perfezione da coloro che sono già perfetti. Questa distinzione riguarda Dio solo ; lui solo separerà, dopo la morte, i giusti dai peccatori. Cristo non si allontana affatto da coloro che ha liberato col suo sangue, come non si è affatto allontanato dai peccatori durante la sua economia terrestre.
Gesù li considera come membri della sua Chiesa e aspetta, fino all’ultimo minuto, la loro conversione.
Coloro che dividono la Chiesa militante in visibile ed invisibile ,
1° dividono l’indivisibile e,
2° peccano contro il senso stesso del nome Chiesa.
Primo. Costoro dividono la Chiesa. La Chiesa di Cristo è la Chiesa dei santi od essa non è affatto la Chiesa di Cristo. Una Chiesa di peccatori non può essere la Chiesa dei santi. Così dunque la Chiesa di Cristo è la Chiesa dei santi.
Se la Chiesa Una, Santa, cattolica ed Apostolica è la Chiesa dei santi , a che serve allora la Chiesa invisibile degli eletti ? Chi sono questi eletti ? Chi può chiamare santi coloro che non sono ancora usciti vittoriosi ed incoronati dallo stadio ? Chi può essere chiamato beato prima della fine?
Secondo. Costoro peccano contro il senso stesso del nome Chiesa, separandola in due, in visibile ed invisibile, mentre il concetto di Chiesa significa solamente il visibile.
Se costoro credono che la Chiesa resti indivisibile, poiché i membri della Chiesa invisibile sono nello stesso tempo membri della (chiesa) visibile, poiché la visibile si trova inclusa nell’invisibile, ci si domanda allora come la Chiesa degli imperfetti, cioè dei peccatori, possa portare nel suo seno la Chiesa dei perfetti ? Se la Chiesa visibile degli imperfetti, di coloro che non sono affatto santi, genera dei figli santi, come può essere priva di santità ? Se i membri della Congregatio Sanctorum non sono affatto generati dai figli della Chiesa visibile, a che serve allora la Chiesa visibile ?
Per evitare di contraddirsi ed essere coerenti con se stessi, coloro che credono nella Congregatio Sanctorum dovranno cessare di credere nella Chiesa visibile, smettere di utilizzare il temine chiesa. Così non peccheranno più contro il concetto di Chiesa e non diranno più delle cose paradossali, credendo da un lato nella Chiesa e dall’altro, negandola.
Perché se i membri della chiesa invisibile non sono generati dalla Chiesa invisibile, ma si uniscono misteriosamente a Dio per la sola fede in Cristo, in cui il Salvatore agisce e su cui discende lo Spirito Santo, che diventano santi e perfetti, a che serve allora, ci si domanda, la Chiesa visibile, poiché essa non contribuisce affatto all’unione ed alla perfezione in Cristo Salvatore ? A che serve il nome di Chiesa, se i suoi membri sono isolati e sconosciuti gli uni agli altri, se essi non formano affatto un’insieme organico, un’ unione indissolubile, secondo il senso stesso di questo nome ?
La verità è che coloro che ammettono una Chiesa invisibile rifiutano, in fondo, la Chiesa visibile. E per evitare di decomporsi definitivamente, essi ammettono una forma di chiesa, un genere di assemblea dove si riuniscono gli adepti per glorificare Dio ed ascoltare la predicazione. Ma tutto questo non è affatto la Chiesa Una, Santa, Cattolica ed Apostolica, che noi confessiamo nel Simbolo sacro della fede. Essi formano un’assemblea di seguaci del Signore, che credono in Lui, senza essere stati veramente rigenerati dal bagno della rinascita, senza essere veramente santi e perfetti. A meno che la loro Chiesa visibile sia quella degli imperfetti, mentre l’altra, l’invisibile, sarebbe quella dei perfetti e non esisterebbe se non nella loro immaginazione.
Chiamata assemblea dei santi, Chiesa invisibile, l’insieme degli eletti che non si conoscono affatto gli uni con gli altri, che non sono affatto legati organicamente in un tutto, è una contraddizione. Perché,
1° Come mai quelli che non si sono mai riuniti in un’assemblea possono essere un’assemblea ?
2° Come può la Chiesa formata da individui, essere invisibile ?
Chiesa e invisibili sono due concetti contraddittori o piuttosto opposti.
Nel primo caso, essi considerano come Assemblea, Chiesa, dunque qualcosa di visibile, quello che non è stato ancora riunito, e nel secondo caso si contraddicono chiamandolo invisibile.
La Congregatio Sanctorum non esiste affatto e non può esistere. Non esiste affatto, perché UNA è la Chiesa Santa, cattolica ed Apostolica, indivisibile e visibile , formata da tutti quelli che si sono rigenerati in essa. Qualcosa che sia contemporaneamente visibile ed invisibile non esiste affatto.
Coloro che non sono stati rigenerati dalla grazia divina che opera nella Chiesa, Una, Santa, cattolica ed Apostolica, non formano nessuna Chiesa, né visibile, né invisibile.
La Chiesa detta protestante non è che una nozione astratta. E’ priva del principio divino, dell’autorità divina e storica. Essa è tutta intera tributaria di pensieri e di atti umani, senza un carattere stabile e inalterabile. Se i Protestanti considerano come Congregatio Sanctorum, la chiesa visibile che essi formano, a che serve allora la Chiesa invisibile ? E di nuovo ci si domanda come mai quelli che la compongono siano santi, perché secondo i loro propri principi, l’uomo si è definitivamente corrotto dopo il peccato ? Chi ha confermato la loro rinascita, la loro santità, la loro riconciliazione e la loro comunione con Dio ? Chi ha loro provato che la grazia di Cristo operava in loro ? Chi ha testimoniato dell’effusione dello Spirito Santo in loro, dell’abbondanza dei doni divini, dei carismi divini ?
Tutto è dato con certezza e autorità solamente nella Chiesa Una Santa, Cattolica ed Apostolica. Quello che è stato rigenerato in essa riceve la perfetta certezza della sua comunione con Dio.

4. AUTENTICITA’ ED AUTORITA’ DELLLA CHIESA
La Chiesa, in quanto istituzione divina è diretta dallo Spirito Santo ; lo Spirito dimora in essa e ne fa la regola infallibile dei dogmi «la colonna e il fondamento della Verità ». E’ la Chiesa che conserva pura e inalterata la dottrina apostolica. Solo essa può condurre alla Verità, essere il solo giudice infallibile, in grado di pronunciarsi sulle verità apportatrici di salvezza della dottrina rivelata. La Chiesa, Una, Santa, cattolica ed Apostolica, rappresentata da tutti i suoi ministri nei Concilii ecumenici, è il solo giudice autentico, il solo guardiano naturale preposto alla custodia della dottrina ispirata. La Chiesa sola decide dell’autenticità e dell’autorità delle Sante Scritture. . E’ lei sola che garantisce e conserva rigorosamente nel suo seno la tradizione e la dottrina apostolica pure e inalterate. Lei sola può confermare, spiegare e formulare le sue verità, assistita dallo Spirito Santo. Solo la Chiesa conduce a Cristo coloro che credono in Lui e dona loro la retta comprensione delle Sante Scritture. Ella sola conserva i suoi figli sulla via della salvezza. Ella sola li guida con certezza verso la salvezza. Solo in essa i fedeli possiedono la ferma sicurezza delle verità a cui credono e la salvezza della loro anima. Fuori dalla Chiesa, questa Arca di Noè, non c’è alcuna salvezza. «Noi crediamo che lo Spirito Santo ammaestri la Chiesa, dice la confessione di Dositeo. Egli è il vero Paraclito che il Cristo invia da parte del Padre per insegnare la verità e cacciare le tenebre lontano dallo spirito dei credenti.»
Senza l’autorità della Chiesa, non c’è nulla di stabile, nulla di rigoroso, nulla di sicuro per la salvezza. Solo l’autorità della Chiesa conserva puro e senza macchia il deposito apostolico ; solamente attraverso di essa sono trasmesse pure e senza macchia le verità della predicazione apostolica. Senza l’autorità della Chiesa, il contenuto della fede può essere alterato, la predicazione apostolica non essere più che una parola vana. Senza la Chiesa visibile fondata da Dio, nessuna unione può esistere tra le membra di una qualsiasi comunità che non sarebbe più il corpo di Cristo, perché il Corpo di Cristo è la sua Chiesa, di cui egli è la testa. Senza la Chiesa, nessuno può essere unito al Corpo di Cristo ; nessuno, se non è stato rigenerato, se non è diventato partecipe della grazia che è nella Chiesa, non può diventare membra di Cristo.
I protestanti che definiscono la Chiesa come una società invisibile, una assemblea di eletti, di santi, Congregatio Sanctorum, società di fede e di Spirito Santo, in cui agirebbe il Salvatore, si eludono da soli dalla grazia divina dispensata dalla Chiesa, a cui essi non appartengono affatto.
Coloro che negano la Chiesa visibile di Cristo, negano egualmente la natura della Chiesa, cioè il suo carattere concreto che ne fa un’istituzione divina sulla terra dove è perpetuata l’opera redentrice del Salvatore.
Coloro che amano credersi membri della società invisibile dei santi, costituita dai santi di tutta la terra noti solamente a Dio, coloro che pensano che mediante una fede completamente teorica nel Salvatore, diventano partecipi dello Spirito Santo, che credono che il Salvatore operi la loro salvezza senza la mediazione della Chiesa che egli ha fondato, costoro si ingannano, perché «extra ecclesiam nulla salus». Fuori dalla Chiesa Una, Santa , cattolica ed Apostolica, non vi è alcuna salvezza. Questa Chiesa è visibile, non è affatto una semplice associazione di uomini che credono in Cristo. E’ una istituzione divina. Ad essa è stata affidata la custodia delle verità rivelate. In essa si opera la redenzione dell’uomo. In essa l’uomo comunica con Dio e diviene figlio di Dio.
I Protestanti, che hanno abbandonato la Chiesa visibile di Cristo per fondare la loro comunità di santi, peccano contro il carattere essenziale della Chiesa. Essi considerano la fede come sufficiente, da sola, per la salvezza. Essi interpretano l’opera della Redenzione come una teoria teologica capace di salvare colui che la studia o l’accetta. Ma l’opera della Redenzione non è affatto una semplice teoria teologica. E’ un atto mistico compiuto nella Chiesa visibile di Cristo. E’ quest’opera che dona la salvezza, che fa dei fedeli dei compartecipi dello Spirito Santo. Fuori della Chiesa, non c’è nessuna teoria della fede, nessuna società che conduca alla comunione con Dio. Il Salvatore ha detto : «Colui che crederà e si farà battezzare sarà salvato. » E’ il Signore che ha alzato l’altare invisibile della Chiesa. E’ per questo che egli esige con la teoria l’atto, l’atto secondo la verità che egli ha trasmesso alla sua santa Chiesa, unico accesso alla Vita, di cui il Cristo è la testa. E’a lei che noi ci dobbiamo rimettere. E’ da lei che noi dobbiamo apprendere la verità e ricevere la nostra salvezza. Essa sola è la colonna e il fondamento della verità, perché lo Spirito, il Paraclito, dimora da sempre in essa. Il venerabile Dositeo ha detto questo a proposito della Chiesa :
«Noi dobbiamo, senza alcuna esitazione, credere nella Scrittura, ma non diversamente da quello che insegna la Chiesa Cattolica. Gli eretici ricevono di certo, la Santa Scrittura, ma la deformano con delle metafore, delle omonimie, dei sofismi della saggezza umana che confonde l’inconfondibile e sostiene quello che non può essere. Se ciascun giorno si dovessero adottare le opinioni degli uni e degli altri, la Chiesa cattolica non sarebbe affatto quello che è stata fino ad oggi, per la grazia di Cristo, con una sola opinione sulla fede, credendo incrollabilmente la stessa cosa. (La Chiesa) sarebbe dilaniata da una moltitudine di eresie, non sarebbe più la Chiesa Santa, la colonna e il fondamento della Verità, senza macchia, senza rughe. (La Chiesa) sarebbe quella dei maliziosi, quella degli eretici, che dopo essere stati istruiti da lei, l’hanno, senza scrupoli, rifiutata. Così noi crediamo che la testimonianza della Chiesa cattolica non è affatto inferiore all’autorità della Scrittura divina. Entrambe sono l’opera dello stesso e unico Spirito. Un uomo che parla con la sua sola ragione può peccare, fuorviare e fuorviarsi. La Chiesa cattolica non parla mai con la sua sola autorità. Ma parla mediante lo Spirito di Dio, il maestro che l’arricchisce per l’eternità. A lui è impossibile peccare, fuorviarsi e fuorviare. E’ uguale alla Divina Scrittura e possiede l’autorità infallibile e perpetua. »
Cirillo di Gerusalemme dice : «Desidera istruirti e imparare dalla Chiesa quali siano i libri dell’ Antico e del Nuovo Testamento accettati da tutti. Perché perdere il proprio tempo con quelli che sono dubbi ? leggi dunque i 22 libri dell’Antico Testamento, tradotti dai 70 dottori. »
Dietro le parole di Cirillo, appare l’autorità della Chiesa. Il patriarca Dionigi, al momento del Concilio di Costantinopoli nel 1672, dice a proposito dell’infallibilità della Chiesa : «Per quanto riguarda la Chiesa Cattolica Ortodossa, noi diciamo che è infallibile, guidata com’è dalla propria testa, il Cristo ed istruita dallo Spirito di Verità. Gli è dunque impossibile ingannarsi ; è per questo che è chiamata dall’Apostolo Colonna e fondamento della verità. E’ visibile e non verrà mai a mancare agli ortodossi fino alla fine del mondo.»

АВТОНОМНА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ І КАНАДИ – 1993 УПЦ КП-Медіоланського i Святоюлінського Епархiя

Медіоланського i Святоюлінського Епархiя

In evidenza

УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА АРХІЄПАРХІЯ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ ТА КАНАДИ;

ІСТОРІЯ

Православна Церква України: шлях крізь віки

EPARCHIA DI SAN GIULIO – CHIESA ORTODOSSA UCRAINA

IN EVIDENZA

L’EPARCHIA DELL’ISOLA DI SAN GIULIO È STATA ISTITUITA IN BASE AL DECRETO PATRIARCALE 19 DICEMBRE 1995 DALLA CHIESA UCRAINA ORTODOSSA E IL VESCOVO VOLODYMYR È STATO IL PRIMO VESCOVO A SEDERE SULLA SUA CATTEDRA

STORIA

LA CHIESA ORTODOSSA DI UCRAINA: LA VIA ATTRAVERSO I SECOLI

SAN NECTARIOS DI EGINA

SAN NECTARIOS DI EGINA

SULL’ECCLESIOLOGIA

1) LA CHIESA, UNA, SANTA, CATTOLICA ED APOSTOLICA