Єпархія Автономної Православної Церкви Західної Європи та Канади
-1993 УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА – КІЇВСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ .
OСТРІВ СВЯТИЙ ЮЛІЙ ЄПАРХІЯ, БУЛО СТВОРЕНО НА БАЗІ КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ В 19 ГРУДНЯ 1995 РОКУ, І ВЛАДИКА ВОЛОДИМИР БУВ ПЕРШИМ ЄПИСКОПОМ ОСВЯТИТИ В ЗАХІДНІЙ ЄВРОПІ ПІД ОМОФОРОМ СВЯТІШОГО ПАТРІАРХА ФІЛАРЕТА


Майже 30 років тому, у грудні 1993 року, Святіший Патріарх Володимир Романюк заснував Священний Синод Української Православної Церкви в Західній Європі та Канаді, який був і є на службі української діаспори. Хтось плутає Міланський Синод з Українською Православною Архієпархією Західноєвропейської та Канадської, але після 20 лютого 1997 року це дві зовсім різні реальності. Міланський і Аквілейський Синод був заснований митрополитом Євлогієм після розриву з Київським Патріархатом 20 лютого 1997 р., тоді як Українська Православна Архієпархія Західно-Європейсько-Канадської продовжувала існувати безперервно з 1993 р. (грудень) з 2 єпископами, які залишилися живими і забутими Патріархом Філаретом: митрополит Василій і митрополит Володимир. Сьогодні цей Синод має 8 єпископів і кілька парафій у Європі та Канаді та перебуває на службі покинутої діаспори.
Київський патріархат, коли він існував, розірвав усі стосунки з митрополитом Євлогієм ( нажаль вже покійним) , але жодного разу не прокоментував долю Української Православної Автономної Архієпархії Західно-Європейсько-Канадської та мабуть забув розпустити Західний Синод . Як відомо, жоден православний патріарх ніколи не зможе скасувати Томос про автокефалію чи Томос про автономію.
Митрополит Міланський Євлогій був усунутий Патріархом Філаретом, тому Міланський Престол, тобто Митрополія, залишився без предстоятеля.
Митрополит Євлогій одразу змінив назву, характер і статус Митрополії, перетворивши її на: Аквілейську, Західноєвропейську та Американську. Він висвятив інших єпископів, які не мали жодного відношення до Київського патріархату. Єпископами, які залишилися вірними Київському Патріархату, були: єпископ Мішель Ларош (на сьогоднішній день покійний) , який вважав за краще залишити човен, який тоне, щоб мігрувати до Патріарха Філарета, а єдиними єпископами, які залишилися вірними Томосу Патріарха Володимира про автономію, були архієпископ Остійський Владика Василій і Архієпископ Свято-Юлійський Владика Володимир.
Сьогодні Українська Православна Архієпархія Західно-Європейсько-Канадська як ніколи жива завдяки Покрову Божої Матері та молитвам Патріарха Володимира Романюка з Митрополитом Василієм та Митрополитом Володимиром. Ці 2 єпископи ніколи не були засуджені, і Церква ніколи не була розпущена. Це Божа благодать і це іронія долі.
Митрополит Володимир, перший єпископ, висвячений при Патріархаті Святійшого Патріарха Київського Філарета (19 грудня 1995 р.) є третім Предстоятелем Автономної Митрополії Західноєвропейської та Канадської. Митрополит Міланський Євлогій був Предстоятелем з 17 січня 1989 р. – 29 грудня 1993 без Томосу про автономію, потім він був митрополитом Мілана, Західної Європи та Канади з 30 грудня 1993 по 20 лютого 1997. З Томосом про автономію – митрополит Остійський Василій був лейтенантом кафедри Мілана і приматом з 21 лютого 1997 року по 1 грудня 2004 – Митрополит Святоюлинського Володимир був лейтенантом Мілана і приматом з 1 грудня 2004 року по сьогоднішній день.
Забуття Київським Патріархатом дозволило нам вижити діаспорі. Українська православна церква в діаспорі проживає в Західноєвропейській і Канадській Архієпархії з її єпархіями, монастирями та парафіями.
Вселенський Патріархат надав автокефалію Православній Церкві в Україні і зберіг, безумовно, сумнівний тон щодо української діаспори. Українська православна Архієпархія Західноєвропейської та Канадської не хоче судити про наміри Вселенського Патріархату, але справа в тому, що Вселенський Патріархат ніколи не висловлювався щодо єпископів (Василія і Володимира), навіть якщо останні намагалися розмовляти з Великою Церквою.
Після ігнорування спроб зближення, з діалогом у серці, Автономна Українська Церква Західної Європи та Канади продовжує служіння в Православній вірі за дорученням Святішого Патріарха Київського Володимира Романюка.
Акти канонізації Святішого Патріарха Володимира Романюка вже готові. Автономна Православна Церква Західної Європи та Канади приступить до прославлення Святішого Патріарха як Провідника і Покровителя діаспори.
На сьогоднішній день митрополит Володимир залишився єдиним уцілілим єпископом створеної Патріархом Володимиром Автономної Православної Церкви, а з 2007 року він офіційно є її новим Первоієрархом.
Митрополит Святоюлійського Високопреосвященніший Владика Володимир із повною згодою та синодальним голосуванням, згідно з велінням Священного Томосу, 15 липня відбудеться велике і урочисте свято Святого князя Володимира, Патріарха Київського і всієї Русі. урочисто канонізована Україну, яка буде призначена протетотою Автономної Православної Церкви Західної Європи та Канади – протектором Франції та протектором Мілана. Після канонізації відбудеться інтронізація Нового Міланського митрополита. Його Високопреосвященніший Митрополит Святого Юлія, поручик Автономної Православної Церкви Західної Європи та Канади, буде зведений на престол з титулом «Блаженніший Архіепіскоп Медіолансько Володимир Йоганнес, Митрополит Святоюлійського, Західної Європи та Канади – Предстоятель Автономної Православної Церкви Західної Європи та Канади – Української Православної Церкви (колишній Київський Патріархат, який зараз придушений),
Медіоланська Православна Церква (Автономна Західноєвропейська і Канадська митрополія) має 8 єпископів і 6 екзархатів – має 2 Великих Мінастири, багато Ісикастирів і багато парафій по всій Європі та Канаді.
В Італії один екзархат, 2 деканати і дві єпархії; у Франції екзархат і єпархія, в Іспанії екзархат і єпархія, в центральній Європі екзархат і дві єпархії, у Канаді екзархат і 2 єпархії, на Британських островах екзархат і єпархія
Історія Архієпархії Св. Юлі
У 1984 році хлопець прийняв постриг в рясофора і читця, в 1985 році отримав свяченя в сан диякона, потім ієромонаха.
Ці звинувачення були відверто брехливими і мали на меті зникнути сильної та харизматичної постаті Митрополита Київського і всієї України Владики Філарета Денисенко.
Володимир (світське ім’я Василь Омелянович Романюк, укр. Василь Омелянович Романюк; 10 грудня 1925, Химчин — 14 липня 1995, Київ) — Патріарх Української Православної Церкви — Київського Патріархату. Спочатку висвячений єпископом Іоаном на єпископа УАПЦ у 1990 році, Володимир став одним із засновників Єдиної Української Православної Церкви у червні 1992 року.
Колишній політв’язень (член ОУН), ув’язнений комуністичними совєтами 17 років (1944-1954, 1972-1979). У 1979 році приєднався до української групи Гельсінкі, був засланий з 1979 по 1982 роки, а наприкінці 1980-х став політичним емігрантом. 1 липня 1976 року Володимир відмовився від радянського громадянства. З 1987 по 1990 рік Василь Романюк жив у Канаді, був священиком Української Православної Церкви Канади. Він також служив при Українській православній церкві США, митрополитом якої був митрополит Мстислав (згодом Патріарх Київський). У 1990 році з початком Перебудови повернувся в Україну і став єпископом Ужгородським і Виноградівським. Недовгий час був архієпископом Львівським і Сокальським. 22 жовтня 1993 року обраний Патріархом Української Православної Церкви – Київського Патріархату. 14 липня 1995 року Патріарх Володимир (Романюк) раптово помер за досить загадкових обставин, з офіційним діагнозом причин, пов’язаних із серцевим нападом. Його поховання відбулося 18 липня 1995 року. Багато релігійні та віруючі називали день поховання чорним вівторок через сутички між духовенством, мирянами різних конфесій та членами УНА-УНСО, які воювали з ОМОНом. після невдалої спроби поховати його на території Софійського собору в Києві. Щонайменше двоє людей загинули, ще десятки отримали поранення. Патріарха Володимира (Романюка) змінив митрополит Філарет (Денисенко), який був інтронізований на престол патріарха Київського і всієї Руси – України 22 жовтня 1995 року.
Через два місяці після інтронізації як другий Патріарх Київський і всієї Української Русі, саме 30 грудня 1993 року, за повного схвалення Священного Синоду, він оприлюднив текст Томосу про автономію Української Православної Митрополії». Західна Європа та Канада
Патріарх Володимира у Франції (1994) з архієпископа ВІГІЛІЙ, Mитрополита Парижі
14 липня 1995 року помер від четвертого інфаркту Патріарх Володимир (Романюк). За рік і дев’ять місяців патріаршества Святійший Патріарх Володимир майже 7 місяців провів у лікарні. На його здоров’ї відбилися 17 років ув’язнення в мордовських та сибірських таборах. Він не дожив 5 місяців до свого 70-річчя.
Похорон Святійшого Патріарха Володимира (Романюка) був трагічним. Історія, мабуть, не знає такого знущання над похоронною процесією.
Коли в жовтні місяці 1995 року в Києві на Всеукраїнському Помісному Соборі проходили вибори Патріарха Київського, архимандрит Володимир був делегований на ці вибори. В цей час на виборах обрано нового Патріарха Київського і всієї України Філарета. Святійший віддає всі свої сили на розбудову Помісної Православної Церкви в Україні, яка повинна об»єднати всіх православних в лоно Єдиної Української Православної Церкви Київського Патріархату. Пізніше через місяць Указом Патріарха Київського Філарета, за участю Митрополита Євлогія з Мілану ( Італія), владики Василя з Остії та владики Вигилія із Парижа архімандрита Володимира хіротонізували в сан єпископа.
27 листопада 1995: Створення Єпархії Святі Юлії
Грудень 1995 року він став секретарем Священного Синоду Західної Європи та Канади. Він залишався секретарем Священного Синоду до 1997 року, коли було скасовано автономію в Метрополізі Західної Європи, а Митрополит Євлогий був виведений з Київського Патріархату.
12 травня 1996 р. – Владика Володимир брав участь в хиротонії Мішель Ларош ( сьогодні Митрополит Паризький Михаїл ).
20 лютого 1997 – Київський Патріархат засуджує дії його Високопреосвященства, єпископа Мілана, і за рішенням Священного Синоду УПЦ КП, було знято автономний статус міланської Єпархії та призначеного єпископа. (Журнали засідання Священного Синоду 20 лютого 1997 р.) Єпископи Західної Європи, звільняються від будь-якої слухняності Мілана і безпосередньо залежать від Святійшого Патріарха Філарета.
На думку Київського Патріархату, кожен документ або рішення так званого Синоду Мілана, відповідно щодо Київського патріархату діє не канонічно , так як це було зроблено поза межами законного спілкування з Київським Патріархатом. Всі єпископи, які були рукоположені так званим Синодом Мілана після 20 лютого 1997 важаються анти-канонічної і не визнаються Київським Патріархатом.
Кожен документ або рішення так званого Синоду Мілана, відповідно щодо Київського патріархату діє не канонічно , так як це було зроблено поза межами законного спілкування з Київським Патріархатом. Всі єпископи, які були рукоположені так званим Синодом Мілана після 20 лютого вважаються анти-канонічної і не визнаються Київським Патріархатом.
З цієї причини владика Володимир перериває спілкування з колишнім митрополитом Мілану та залишає Міланську Єпархію і їхній Синод.
23 лютого 1997 р. – Святіший Патріарх Київський Філарет отримав засудження Анафеми від Московського патріархату. Вирок приймають усі помісні православні церкви, включаючи Вселенського патріарха Варфоломія
Після 1998 р. Колишня Автономна Митрополія була названа Синодом Мілана і складається з “єпископів”, не посвячених в юрисдикцію Київського Патріархату
Законні єпископи, які складали старий Автономний Єпархіальний Синод Західної Європи та Канади, входять до них у повне євхаристійне спілкування і тісно співпрацюють, вважаючи себе повністю, останніми єпископами Автономного Єпархіяльного Синоду Західної Європи та Канади, яка отримала Томос від Його Святість Володимира Патріарха Київського та всієї Русі України.
Поки канонічна позиція Єпархії Святого Юлііського не буде уточнена, офіційною конфесією буде Українська Православна Єпархія Західної Європи та Канади.
В даний час посвячені єпископи в Західній Європі живуть у повній співпраці та братській благодійності.
слід оцінити нинішню канонічну ситуацію Єпархії. Інститут з патріаршим актом відбувся у 1993 році, але після смерті митрополита Євлогія він ще не одужав, оскільки інститут єпархії Святаго Іуліського досі діє, ніколи не обманював його право на існування. Наша єпархія народилася в діаспорі і ще не була канонічно закрита або зцілена.
Ці єпископи:
- 1) Його Високопреосвященство Василійб Митрополит з Лаціо (помер 19 грудня 2021 року).
- 2) Його Високопреосвященство Володимир Архієпископ Святіший Юлій
УКРАЇНСЬКА ПРАВОСЛАВНА АРХІЄПАРХІЯ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ ТА КАНАДИ;
- 3) Його Високопреосвященство Мішель (Лярош) Митрополит Корсунський ((ПЦУ)
ІСТОРІЯ
Православна Церква України: шлях крізь віки
(Короткий історичний нарис)
SOURCE: https://www.pomisna.info/uk/tserkva/istoriya/
Проповідь св. Апостола Андрія Первозванного на українських землях стала першим словом проповіді Святого Євангелія, Словом Христовим для пращурів сучасних українців. Християнство поширювалося в українських землях і через грецькі колонії на півдні України, де у Північному Причорномор’ї і в Криму існували перші християнські єпархії. У справу розвитку православного богослужіння в слов’янських землях ІХ ст. величезним внеском стала місійна праця святих рівноапостольних Кирила і Мефодія.
Християнство поширювалося в Київській Русі за князювання в Києві св. Оскольда (†882), Олега (†912) та Ігоря (†945). Св. рівноапостольна київська княгиня Ольга (†969), яка хрестилася в Константинополі, будувала храми і підтримувала поширення віри Христової в державі. Св. рівноапостольний київський князь Володимир Святославич (963–1015) охрестив у 988 р. Русь-Україну, як свідчить “Повість минулих літ”. З цього часу Київська Русь-Україна вважалася християнською державою, де Православна Церква мала державне значення. Оскільки Православ’я прийшло з Візантії, то Константинопольський Патріархат є Матір’ю-Церквою Православної Церкви України.
Київська Митрополія у Київській Русі-Україні (Х–ХІІІ ст.) заснована на початку 990-х рр. Її першим митрополитом, за церковним переданням, вважається святитель Михаїл Київський († 992). З Х ст. поступово склалася організація церковного життя в Київській Митрополії. Під час правління св. князя Ярослава Мудрого (978–1054) в 1051 р. в соборі Софії Київської було поставлено митрополита Київського і всієї Руси Іларіона, автора твору «Слово про Закон і Благодать».
За час існування Києво-Руської держави отримали розвиток нові галузі церковного життя. З’явилися церковно-юридичні пам’ятки Номоканон і Кормчі книги, отримало розвиток внутрішнє церковне право, здійснювалася канонічна діяльність Київських митрополитів. За прикладом Візантійської імперії побудова взаємовідносин між Церквою і державою ґрунтувалася на принципі «симфонії». Надзвичайний розвиток отримали церковна архітектура і мистецтво, побудовано величні православні храми: Десятинну церкву, Святу Софію Київську, Михайлівський Золотоверхий собор та ін. Чернече життя в Русі-Україні було започатковано свв. преподобними отцями Антонієм і Феодосієм, які заснували Києво-Печерський монастир, відбулася канонізація києво-руських святих в домонгольський період, зокрема святих мучеників-страстотерпців князів Бориса і Гліба та ін. Запровадження християнства сприяло потужному розвитку церковної книжної освіти, було засновано бібліотеку і школу при Софійському соборі св. київським князем Ярославом Мудрим, розвивалися церковна писемність, літописання, проповідництво тощо.
Київська Митрополія в часи Литовсько-Руської держави ХІІІ–ХV ст.
Поступовий розпад Київської держави супроводжувався піднесенням нового політичного центру – Володимиро-Суздальського князівства. Після невдалої спроби Володимирського князя Андрія Боголюбського (1110–1174) отримати благословення Константинопольського патріарха на утворення окремої Володимирської митрополії у 1162 р., він вчинив напад на Київ у 1169 р. і повністю розграбував місто, спалив Печерський монастир і Софійський собор. Занепад Київо-Руської держави був зумовлений новим нападом на Київ 6 грудня 1240 р. монголо-татарських загарбників. Все це спричинило перенесення осідку митрополитів з Києва на північні території, хоча воно і суперечило канонічним правилам. У ХІІІ ст. почався процес розділення та занепаду Київської митрополії, який супроводжувався кількаразовим проголошенням на західно-українських землях окремої Галицької митрополії. За митрополитів Київських святителів Петра Ратенського (†1326) та Феогноста (†1353) відбулося фактичне перенесення осідку Київських митрополитів у Москву, що сприяло піднесенню цього провінційного центру в церковному і державному сенсі.
Розділення Митрополії Київської і всієї Руси на дві – Київську і Московську.
У XIV ст. відбулося піднесення Великого князівства Литовського, куди увійшли частини колишньої Києво-Руської держави. Боротьба за Київську митрополичу кафедру і титул митрополита Київського і всієї Руси між московськими та київським осередками точилася за правління великого Литовського князя Ольгерда (1345–1377). За правління великого литовського князя Вітовта (1392–1430) Київська Митрополія знову почала процес створення Української Церкви для слов’янських земель поза впливами московських правителів і митрополитів, які тоді зберігали титул митрополита Київського. Церковний Собор у новому осідку Київських митрополитів у Великому князівстві Литовському – Новогрудку відбувся у 1415 р. Митрополитом Київським було обрано Григорія Цамблака (†1419).
Остаточне розділення Київської Митрополії на дві окремі – Київську і Московську відбулося за митрополита Київського і всієї Руси Ісидора (†1463). Цьому спряли Ферраро-Флорентійська унія та падіння Константинополя у 1453 р. і перетворення його в столицю Османської імперії з назвою Стамбул. У Москві було поставлено окремого митрополита і у 1448 р. відбулося фактичне проголошення автокефалії Московської митрополії. Митрополитом Київським, Галицьким і всієї Руси став Григорій ІІ Болгаринович (1458–1473). На цей період припадає початок формування окремих національних традицій Православ’я – українського і російського.
Київська Митрополія і Польсько-Литовська держава у XV–XVІІ ст.
Українська Православна Церква (Київська Митрополія) у Польсько-Литовській державі існувала окремо після остаточного відокремлення від неї Московської митрополії. Київські митрополити, починаючи з другої половини XV ст., обиралися на місці і потім затверджувалися Константинопольськими патріархами. Серед канонізованих святих цього періоду найбільш відомим є священномученик митрополит Київський, Галицький і всієї Руси святитель Макарій (†1497). Упродовж XVI ст. в Київській Митрополії скликалися церковні Собори, на яких вирішувалися проблеми церковного життя. Але якщо на початку XVI ст. згадок про Собори небагато (Віленський обласний церковний Собор 1509 р.), то у зв’язку з ускладненням внутрішньоцерковної ситуації кількість Соборів другої половини XVI ст. значно збільшується і останнім Собором, на якому Київська Митрополія розділилася на православну і унійну частини, став Берестейський Собор 1596 р. У цей період активізується діяльність православних церковних братств, серед яких найбільш відомими і впливовими були Львівське і Віленське. У другій половині XVI ст. св. князь Василь-Костянтин Острозький (1527–1608) організував Острозьку Академію, де було видано Острозьку Біблію (1581). Розвиток українського богослів’я в XVI ст. характеризується появою полемічних творів авторства Івана Вишенського, Василя Суразького, Герасима Смотрицького та ін.
Під час правління польського короля Сигізмунда ІІІ Вази (1536–1632) було укладено церковну унію з Римом у грудні 1595 р. У м. Бересті в 1596 р. одночасно відбулися Православний та латино-уніатський Собори, рішеннями яких остаточно закріплено розкол Київської Митрополії. До боротьби на захист Православної віри стало українське козацтво на чолі з українським гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним, яке підтримало засноване 1615 р. в Києві Богоявленське братство. В умовах утисків православних в Речі Посполитій, відбулося відновлення православної ієрархії у 1620 р. Патріархом Єрусалимським і всієї Палестини Феофаном III (†1644), який висвятив на Київського митрополита Іова Борецького.
Святитель митрополит Київський, Галицький і всієї Руси Петро Могила (1632–1647) був поставлений на Київську митрополичу кафедру в складних умовах внутрішньоцерковного протистояння в Речі Посполитій. Для припинення ворогування і залагодження церковно-політичного протистояння було ухвалено «Пункти заспокоєння» 1632 р., за якими православна Київська Митрополія була визнана державною владою. Церковна діяльність святителя Петра Могили була спрямована на відновлення Православної Церкви, створення Києво-Могилянського колегіуму для розвитку православної освіти та богослів’я.
Київські митрополити др. пол. ХVІІ ст., здійснювали церковне служіння в добу Хмельниччини і намагалися зберегти статус Київської Митрополії в канонічній єдності з Константинопольським патріархатом на Правобережній Україні – Сильвестр Косів (†1657), Діонисій Балабан (†1663), Йосиф Нелюбович-Тукальський (†1676). Переяславська угода 1654 р. стала причиною посилення намагань московського уряду та Московського Патріархату підпорядкувати під свою зверхність Київську Митрополію. «Місцеблюстителями» Київської митрополичої кафедри на Лівобережній Україні в цей період виступали архієпископ Чернігівський Лазар Баранович та єпископ Мефодій Филимонович.
Українська Православна Церква (Київська Митрополія) у синодальний період (1686–1721–1917).
Московська церковна політика в Україні з 1686 р. після неканонічного приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату виявилася в усіх галузях церковного життя. Відбулося територіальне обмеження Київської Митрополії за рахунок єпархій, які їй належали до 1686 р., а потім увійшли до Московського Патріархату, встановленого у 1589 р. Упродовж XVIІІ ст. відбулося поступове обмеження та ліквідація церковних прав і автономії Київської Митрополії.
У 1700–1721 рр. було проведено ліквідацію інституту патріаршества в Російській Православній Церкві російським імператором Петром І Романовим і переведення церковного управління під зверхність Святійшого Урядуючого Синоду Російської Православної Церкви (1721–1917). Ректор Києво-Могилянської Акакдемії, згодом Архієпископ Великоновгородський і Великолуцький Феофан Прокопович (1681–1736) є автором документу «Духовний регламент», яким запроваджувалась нова форма правління Православної Церкви в Російській імперії.
За умови відсутності власної системи духовної освіти та недостатньої розвинутості церковного життя в Росії, за вимогами російських імператорів відбувся масовий відтік українських ієрархів, духовенства та церковних діячів на служіння до Російській імперії впродовж XVIІІ ст. (Митрополит Стефан Яворський, Святитель Димитрій Ростовський та ін.).
Під впливом політики Російської імперії Київські митрополити XVIІІ ст., хоча і були за походженням українцями, поступово стають виконавцями розпоряджень Синоду РПЦ по нівеляції українського церковного життя за російськими зразками.
Українська Православна Церква на Правобережній Україні XVIІ–XVIІІ ст.
Наприкінці XVIІ ст. стався перехід в унію галицьких і волинських православних єпархій, який став реалізацією таємної політики спочатку православного, а потім уніатського єпископа Львівського Йосипа Шумлянського (1643–1748).
Утиски православних у Речі Посполитій призвели до вибуху повстання під назвою «Коліївщина» (1768), яке було придушене урядами Речі Посполитої і Російської імперії. Православна Церква в період трьох поділів Речі Посполитої (1772–1795) поступово була підпорядкована Святійшому Синоду РПЦ.
Пінський Православний Церковний Собор 1791 р. був спробою польського королівського уряду взяти під опіку православних підданих Речі Посполитої, облаштувати внутрішню організацію Українсько-білоруської Православної Церкви та відновити її юрисдикцію від Константинопольського Патріархату, але російська експансія перекреслила ці плани. Перетворення Київської Митрополії в першокласну єпархію Російської Православної Церкви відбулося після повного захоплення Російською імперією українських земель, за винятком Галичини, наприкінці ХVIII ст.
Православна Церква на українських землях в складі Російської імперії у ХІХ – поч. ХХ ст.
Церковна політика російського імператорського уряду ХІХ – поч. ХХ ст. була спрямована на русифікацію та денаціоналізацію українського церковного життя за рахунок цілеспрямованих дій Святійшого Урядуючого Синоду Російської Православної Церкви і світської влади.
На відміну від XVIІІ ст., всі Київські митрополити ХІХ – сер. ХХ ст. були етнічними росіянами, що гарантувало російському урядові їхню проімперську позицію в церковних питаннях, унеможливлювало вживання української мови (українського прочитання слов‘янської мови) в богослужінні, сприяло політиці русифікації.
Духовна освіта в українських землях в складі Російської імперії поступово розвивалася як система підготовки духовенства і мала багатоступеневий устрій. З метою уніфікації загальноросійської системи духовної освіти Києво-Могилянську академію було закрито і на її основі відкрито спочатку Київську духовну семінарію (1817–1920) і Київську духовну академію (1819–1920), яка стала одним з чотирьох центрів духовно-навчальних округів Російської імперії.
Внаслідок польського повстання (1830–1831) відбулася ліквідація унії в межах Російської імперії з подальшими репресіями проти українських і білоруських греко-католиків. Кирило-Мефодіївське Товариство стало першою українською організацією, яку було звинувачено і засуджено з політичних мотивів, зокрема за “Книгу буття українського народу” авторства М. І. Костомарова.
Незабаром почалася боротьба за можливість друкувати українською мовою переклади Священного Писання наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст. (П. Морачевський, П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, І. Пулюй та ін.).
У цей час відбувається розповсюдження вільнодумства і атеїзму в Російській імперії, що спричинило заколоти і революцію 1905 р., у відповідь на які з‘явилися російські націоналістичні чорносотенні організації, які виступали на захист самодержавства та офіційного Православ’я.
Наслідки синодального періоду (1721–1917) для Української Православної Церкви були негативними. Попри розбудову православних парафій, зведення храмів і монастирів, організацію системи духовної освіти, синодальна система призвела до бюрократизації церковного життя, повної русифікації богослужбової, освітньої та видавничої діяльності, занепаду українських церковних традицій і звичаїв тощо.
Політичні зміни в Російській імперії, викликані Першою Світовою війною (1914-1918) і революціями 1917 р. спричинили появу і подальший розвиток українського церковного руху за автокефалію Української Православної Церкви (1917–1921). Упродовж 1917–1918 рр. відбулися єпархіальні з’їзди в Україні, найбільш радикальними з яких у справі українізації церковного життя стали Київський і Полтавський єпархіальні з’їзди 1917 р.
З метою підготовки до скликання Всеукраїнського Православного Церковного Собору для проголошення автокефалії Української Церкви і виборів митрополита-українця українські військові капелани разом з національно свідомим духовенством та мирянами утворили Тимчасову Всеукраїнську Православну Церковну Раду (ВПЦР) у листопаді 1917 р.
Всеукраїнський Православний Церковний Собор було скликано в січні 1918 р., але через наступ російських червоних військ на Київ делегати першої сесії Собору роз’їхалися.
Через вбивство митрополита Київського і Галицького Володимира (Богоявленського) в січні 1918 р., вибори нового Митрополита Київського і Галицького Антонія (Храповицького) відбулися в травні 1918 р.
ІІ сесія Собору закінчилася розривом між представниками ВПЦР та консервативно налаштованою проросійською частиною делегатів.
ІІІ сесія Собору затвердила «Положение о временном Высшем управлении Православной Церкви на Украине», текст якого благословив Патріарх Московський і всієї Росії Тихон (Бєлавін). 15 листопада 1918 р. на ІІІ сесії Собору з промовою про необхідність проголошення автокефалії Української Церкви виступив міністр сповідань О. Г. Лотоцький.
Закон Директорії УНР про автокефалію Української Церкви було прийнято 1 січня 1919 р. Заходи уряду УНР щодо канонічного визнання автокефалії Української Православної Церкви було здійснено О. Г Лотоцьким, який у 1919 р. у Константинополі намагався добитися згоди на це Вселенського Патріархату, а також І. І. Огієнком, який розгорнув кампанію збору підписів за визнання автокефалії Української Церкви у таборах військовополонених українців у Польщі.
У 1919 р. в Києві було зареєстровано перші українські православні парафії, які діяли на основі зразкового статуту в межах радянського законодавства. У квітні 1919 р. було засновано ІІ ВПЦР, яку очолив М. Н. Мороз. 5 травня 1920 р. на пленарному засіданні ВПЦР відбулося проголошення автокефалії Української Церкви. ВПЦР намагалася вирішити проблему з набуттям канонічного єпископату для УАПЦ упродовж 1919–1921 рр., але безрезультатно.
Полтавський архієпископ Парфеній (Левицький) певний період співпрацював з ВПЦР, але під тиском Собору/Синоду єпископів змушений був відмовитися від цієї співпраці. Діяльність ІІ ВПЦР щодо скликання Всеукраїнського Православного Церковного Собору тривала у 1920–1921 рр. і була спрямована на організацію мережі українізованих православних парафій, де богослужіння відбувалося українською мовою, а також на пошук варіантів здійснення єпископської хіротонії. У липні 1921 р. в Україну було направлено російського патріаршого екзарха митрополита Михаїла (Єрмакова).
І Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ 14–30 жовтня 1921 р.
Відкриття Собору УАПЦ відбулось у кафедральному соборі Софії Київської 14 жовтня 1921 р. 23 жовтня відбулася пресвітерська хіротонія о. митрополита УАПЦ Василя Липківського (1921–1927) у Софійському соборі. Його заступником обрано архієпископа Київщини Нетора Шараївського. Т. зв. «Київські канони», затверджені Першим Всеукраїнським Собором УАПЦ 1921 р. основними засадами цієї Церкви проголошували автокефалію, соборноправність, українізацію. Ставлення до УАПЦ після її інституалізації було різко негативним як з боку патріаршого єпископату і обновленців, так і митрополита Іларіона (Огієнка).
Церковно-державні відносини в УСРР у міжвоєнний період цілком ґрунтувались на матеріалістичній ідеології і на радянському законі про відокремлення Церкви від держави і школи від Церкви. В умовах розгортання антицерковної боротьби в УСРР відбувалася соборна діяльність УАПЦ у 1920–1930 рр. Засади антирелігійної політики в УСРР були випрацювані в Росії, де у 1917 р. стався більшовицький переворот і почався комуністичний експеримент побудови безрелігійного суспільства.
Ставлення радянської влади до УАПЦ характеризувалося не тільки антирелігійними настановами атеїстичної ідеології, але й супроводжувалося додатковими репресіями, зумовленими звинуваченням українських церковних діячів у «петлюрівщині».
ІІ Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ відбувся у кафедральному Софійському соборі 17-30 жовтня 1927 р. За вимогами НКВС УСРР відбулося усунення митрополита Василя Липківського від управління УАПЦ. Другим митрополитом УАПЦ став Миколай Борецький (1927–1930). Стан церковного життя після Собору різко погіршився через посилення політичних репресій, яке вилилося в справжнє гоніння на УАПЦ з боку більшовицького режиму, масове зречення від сану ієрархів і священства, закриття і руйнування православних храмів. У Софійському соборі було скликано Перший «надзвичайний» Церковний Собор 28–29 січня 1930 р., на якому відбулась т. зв. «самоліквідація» УАПЦ. Після процесу т. зв. «Спілки визволення України» 1930 р., де офіційно було засуджено діячів УАПЦ, відбувся ІІ «Екстрений» Церковний Собор УПЦ 8–12 грудня 1930 р., на якому було проголошено утворення Української Православної Церкви (1930–1939). Митрополитом Київським УПЦ став Іван Павловський (1930–1936). Ліквідація церковного життя в УРСР відбулася напередодні ІІ Світової війни, коли внаслідок репресій радянської влади проти усіх Церков, ліквідації церковних осередків, розстрілу митрополитів, єпископату і духовенства було майже повністю зруйновано церковне життя.
Відродження Української Православної Церкви на українських землях в Другій Речі Посполитій (1918–1939) сталося внаслідок відродження незалежної Польської держави, на території якої опинилася частина Російської Православної Церкви з православним українським і білоруським населенням. Почаївський з’їзд 1921 р. ухвалив резолюцію щодо українізації церковного життя. Митрополитом Варшавським і всієї Польщі, екзархом Московського патріарха, у 1921 р. став Юрій (Ярошевський), який здійснив реорганізацію церковного управління Православною Церквою в Польщі. Після вбивства митрополита Юрія (Ярошевського) 8 лютого 1923 р. митрополитом Варшавським, Волинським і всієї Польщі обрано Діонисія (Валединського) (1923–1948). За сприяння польського уряду було отримано Патріарший і Синодально-Канонічний Томос Вселенської Константинопольської Патріархії від 13 листопада 1924 р., який визнав акт приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату у 1686 р. неканонічним.
Українська Православна Церква в роки Другої Світової війни (1939–1945).
Церковне життя на Західній Волині, яка опинилася в складі СРСР у 1939–1941 рр., також зазнало негативних впливів, зокрема почалося переслідування радянською владою духовенства. Завдяки діяльності митрополита Миколая (Ярушевича) відбулося підпорядкування православних єпархій, які до того належали до юрисдикції Польської Автокефальної Православної Церкви, Московській Патріархії. Український церковний рух в Генеральній Губернії ІІІ Рейху (1939–1941) домігся українізації церковного життя, було здійснено висвяту української православної ієрархії, зокрема архієпископа Холмського і Підляського Іларіона (Огієнка). Після початку війни між Німеччиною та СРСР, Собор єпископів в Почаєві 18 серпня 1941 р. поклав початок розколу в Православній Церкві на «визволених землях», проголосивши Українську Автономну Церкву в канонічній єдності з Московським Патріархатом в СРСР. Відродження УАПЦ почалося декретом митрополита Діонисія (Валединського) від 24 грудня 1941 р., яким архієпископа Полікарпа (Сікорського) було призначено Адміністратором Православної Церкви на «визволених землях» України. Перша висвята українських єпископів УАПЦ відбулася 8–10 лютого 1942 р. у Пінську. Московська Патріархія, перебуваючи в Ульяновську, виступила проти митрополита Полікарпа (Сікорського) з Великодніми посланнями і виголосила «анафему». Висвячення українських єпископів в Києво-Андріївській церкві відбулося Собором єпископів УАПЦ 10–17 травня 1942 р. Було здійснено спробу об’єднання Автокефальної і Автономної Церков і навіть підписано «Акт поєднання» від 8 жовтня 1942 р. в Свято-Успенській Почаївській Лаврі. Але через протест єпископів Української Автономної Церкви і невизнання цього «Акту» німецькою владою, об’єднавчий процес припинився. Після «визволення» України від німецьких військ і відновлення радянської адміністрації, українські ієрархи усіх православних Церков разом з частиною духовенства і вірян виїхали за кордон у 1943–1944 рр.
Православна Церква в Україні після Другої Світової війни (1945–1990) була підпорядкована Московському Патріархату, який діяв в СРСР на умовах «Московського конкордату» 1943 р. Після 1946 р. відбулося остаточне оформлення Українського Екзархату Московського Патріархату в межах УРСР. Український Екзархат Московського Патріархату в роки хрущовського гоніння на Православну Церкву в СРСР у 1950–1960-ті рр. пережив іще один наступ атеїстичної держави на церковні осередки, оскільки в Україні, попри період невпинних репресій і руйнацій церковного життя в складі СРСР з 1922 р., все ще залишалося дуже багато православних монастирів, парафій, храмів тощо. Патріарший Екзарх, Митрополит Київський і Галицький Філарет (Денисенко) здійснював архіпастирське служіння на Київській кафедрі у 1966–1990 рр. У період його керування Українським екзархатом Православна Церква в Україні залишалась складовою частиною Московського Патріархату в СРСР, але без обумовленого канонічного статусу.
Організація українського церковного життя на еміграції у США, Канаді і Західній Європі (1945–1990).
Українська Православна Церква за кордоном сформувалась на початку ХХ століття за рахунок кількох хвиль емігрантів з різних частин України, в основному на теренах США і Канади. Ієрархи, духовенство і вірні УАПЦ на чолі з митрополитом Полікарпом (Сікорським) опинилися в таборах для переміщених осіб в повоєнних Німеччині, Австрії, Великобританії та інших країнах Західної Європи (1945–1953). Внаслідок розколу цієї Церкви в серпні 1947 р. у м. Ашаффенбурзі виникла УАПЦ (Соборноправна), яка проголосила свою тяглість від УАПЦ на чолі з митрополитом Василем Липківським. Митрополит Никанор (Абрамович) очолював УАПЦ в Західній Європі до 1969 р. Після його упокоєння УАПЦ в Західній Європі, а також УПЦ в США після митрополита Іоана Теодоровича очолив митрополит Мстислав (Скрипник). Таким чином відбулося об’єднання православних українців за межами УРСР. Українська Греко-Православна Церква в Канаді у 1924–1947 рр. була очолювана митрополитом Іоаном Теодоровичем, потім митрополитом Мстиславом (Скрипником) і з 1951 р. митрополитом Вінніпегу і всієї Канади Іларіоном (Огієнком) (1882–1972). Євхаристійне єднання УГПЦ із Вселенським Константинопольським Патріархатом відбулося у 1990 р.
Третє відродження УАПЦ та утворення Української Православної Церкви (1990–1992).
У лютому 1989 р. виник Ініціативний комітет відродження УАПЦ силами радянських дисидентів, правозахисників, громадських діячів, студентів. Висвята ієрархів УАПЦ відбулася весною 1990 р. Задля проголошення Київського Патріархату УАПЦ було скликано Всеукраїнський Православний Церковний Собор 5–6 червня 1990 р. Першим Патріархом Київським і всієї України на цьому Соборі заочно було обрано митрополита Мстислава (Скрипника) (1990–1993). Восени 1990 р. він приїхав до Києва, де відбулася інтронізація у соборі Святої Софії.
Перейменування Українського Екзархату Московського Патріархату під тиском зовнішніх обставин на Українську Православну Церкву відбулося у 1990 р., коли було створено Українську Православну Церкву в канонічній єдності з Московським Патріархатом. Митрополит Київський і всієї України Філарет почав працювати над розширенням автономії УПЦ в нових політичних умовах. Дарування самостійності і незалежності в управлінні Українській Православній Церкві Патріархом Московським і всієї Русі Алексієм ІІ (Рідігером) відбулося у жовтні 1990 р. наданням Митрополитові Київському і всієї України Філарету відповідної грамоти. Після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. скликаний Митрополитом Київським і всієї України Філаретом у Києво-Печерській Лаврі Помісний Собор УПЦ 1–3 листопада 1991 р. ухвалив рішення про автокефалію і звернувся з офіційним проханням затвердити незалежність Української Православної Церкви. Натомість відбулася нівеляція Архієрейським Собором РПЦ у березні-квітні 1992 р. статутних положень УПЦ і рішень її Помісного Собору 1991 р. Як наслідок антиканонічних дій РПЦ по дискредитації Митрополита Київського і всієї України Філарета за його намагання отримати канонічним шляхом автокефальний статус УПЦ, відбулося позастатутне зібрання єпископату УПЦ у Харкові в травні 1992 р. У червні 1992 р. в Україну приїхав митрополит Ростовський і Новочеркаський РПЦ Володимир (Сабодан), який очолив Українську Православну Церкву в канонічній єдності з Московським Патріархатом.
Постання Української Православної Церкви Київського Патріархату як Помісної Церкви українського народу сталося в результаті рішень Всеукраїнського Православного Об’єднавчого Собору 25–26 червня 1992 р. Патріарх Київський і всієї України Мстислав (Скрипник) очолив Українську Православну Церкву Київського Патріархату після об’єднання УАПЦ та частини УПЦ, яка була представлена митрополитом Філаретом та єпископом Яковом (Панчуком). Частина незгодних з постановами об’єднавчого Собору єпископів, кліриків і мирян УАПЦ оголосили про утворення окремої «УАПЦ» у 1993 р. Після упокоєння в США Патріарха Київського і всієї України Мстислава (Скрипника) у Києві було скликано Всеукраїнський Православний Церковний Собор 21–24 жовтня 1993 р. на якому відбулося обрання Патріарха Київського і всієї України Володимира (Романюка). Кончина Патріарха Володимира (Романюка) і його похорон супроводжувалися трагічними подіями і відомі як «Чорний вівторок» 18 липня 1995 р. Всеукраїнський Православний Церковний Собор 20–22 жовтня 1995 р. обрав Патріархом Київським і всієї Руси-України Філарета (Денисенка). З 1995 р. відбулося утвердження і кількісне зростання Української Православної Церкви Київського Патріархату.