Oстрів Святий Юлій Єпархія

In evidenza

колишня

Українська Православна Церква

 Київський Патріархат

Santa Sofia

Santa Sofia in Kiev

Дана Єпархія створена в 1995 році в юрисдикції Православної Церкви України – Під Омофорі Святішого Патріарха Філарета (колишня Українська Православна Церква – Київський Патріархат).

OСТРІВ СВЯТИЙ ЮЛІЙ ЄПАРХІЯ, БУЛО СТВОРЕНО НА БАЗІ КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ В 19 ГРУДНЯ 1995 РОКУ, І ВЛАДИКА ВОЛОДИМИР БУВ ПЕРШИМ ЄПИСКОПОМ ОСВЯТИТИ В ЗАХІДНІЙ ЄВРОПІ ПІД ОМОФОРОМ СВЯТІШОГО ПАТРІАРХА ФІЛАРЕТА. 

 

27 листопада 1995: Створення Єпархії Святі Юлії

19 грудня 1995 р. – Синодом УПЦ КП  владику Володимира призначено єпископом острова святий Юлій.  Архієрейська хіротонія єпископа Володимира  відбувалася в Італії  в Соборі в Святого Амвросія (Київський Патріархат)

Владика Володимир народився в Мілані, в 1962 році. Вивчивши Історію античності, тобто  класичних старожитностей, археологію,  візантійську  історію та історію Церкви. Він написав свою дисертацію в візантійському стилі епнонвчного і  цивільного права в Інституті історії Візантії (D.A.F.IS.T.) в престижному італійському університеті.  З малих років майбутній владика полюбив Церкву і тому дуже часто відвідував  Російську  Православну Церкву  Московського Патріархату , яка знаходиться на території Італії. 

У 1984 році хлопець прийняв постриг в рясофора і читця, в 1985 році отримав свяченя в сан диякона, потім ієромонаха.

У  1988 році, юнак  перейшов у юрисдикцію Української Православної Церкви в США, якою на цей час опікувався  Святійший Патріарх Київський і всієї України  Мстислав ( Скрипник), і яка пізніше перенесла свій осідок в Україну і отримала назву Київський Патріархат і в 1992 році  ієромонах Володимира прийнято в лоно УПЦ КП, а в 1993  призначено катехуменом і в 1995 році піднято до сану архімандрита.

У 1991 році – Українська православна церква на чолі з Блаженним Філарета митрополитом Київським і всієї України офіційно звертається до Автокефалиї з Московським патріархатом. Лист був також підписаний митрополитом Онофрієм.

Патріарх Володимира у Франції (1994) з архієпископа ВІГІЛІЙ, Mитрополита Парижі

14 липня 1995 року помер від четвертого інфаркту Патріарх Володимир (Романюк). За рік і дев’ять місяців патріаршества Святійший Патріарх Володимир майже 7 місяців провів у лікарні. На його здоров’ї відбилися 17 років ув’язнення в мордовських та сибірських таборах. Він не дожив 5 місяців до свого 70-річчя.

Похорон Святійшого Патріарха Володимира (Романюка) був трагічним. Історія, мабуть, не знає такого знущання над похоронною процесією.

Aрхімандрит Володимир (нині архієпископ Володимир) брав участь як делегат на Синоду в жовтні 1995 року з виборів Святішого Патріарха Філарета. Після 1 місяця архімандрит Володимир він був висвячений в єпископа Святий Юлій.

Щоб направити волю Святішого Патріарха Філарета, Митрополит Євлогій Мілана, Василь Остії і ВИГИЛІЙ Парижа. Ці три єпископи хіротонізований на єпископа мене в 1995 році. Це сталося відразу після того як ми повернулися з Києв в Італії. У Києві ми брали участь у виборах Святійшого Патріарха Філарета (жовтень 1995).

Коли в жовтні місяці 1995 року в Києві на Всеукраїнському Помісному Соборі проходили вибори Патріарха Київського, архимандрит Володимир був делегований на ці вибори. В цей час на виборах обрано нового Патріарха Київського і всієї України Філарета. Святійший віддає всі свої сили на розбудову Помісної Православної Церкви в Україні, яка повинна об»єднати всіх православних в лоно Єдиної Української Православної Церкви Київського Патріархату. Пізніше через місяць Указом Патріарха Київського Філарета, за участю Митрополита Євлогія з Мілану ( Італія), владики Василя з Остії та владики Вигилія із Парижа архімандрита Володимира хіротонізували в сан єпископа.

19 грудня 1995 р. – Синодом УПЦ КП  владику Володимира призначено єпископом острова святий Юлій.  Архієрейська хіротонія єпископа Володимира  відбувалася в Італії  в Соборі в Святого Амвросія (Київський Патріархат) .

Грудень 1995 року він став секретарем Священного Синоду Західної Європи та Канади. Він залишався секретарем Священного Синоду до 1997 року, коли було скасовано автономію в Метрополізі Західної Європи, а Митрополит Євлогий був виведений з Київського Патріархату.

12 травня 1996 р. –  Владика Володимир брав участь в хиротонії  Мішель Ларош ( сьогодні Митрополит Паризький Михаїл ).

13 травня 1996 – владика Володимир отримав титул Єпископ  Святого Юлія і Генуї ( Італія ), а також призначений вікарієм єпархії Мілан  Київського Патріархату (документ підписаний всіма членами  Священного Синоду).  Єпископ Володимир залишився останній  вікарний єпископ, який належить до  УПЦ КП.

20 лютого 1997 – Київський  Патріархат засуджує дії його Високопреосвященства, єпископа Мілана, і за рішенням Священного Синоду УПЦ КП, було  знято автономний статус міланської Єпархії та призначеного єпископа.  (Журнали засідання Священного Синоду 20 лютого 1997 р.)  Єпископи Західної Європи, звільняються від будь-якої  слухняності Мілана і безпосередньо залежать від Святійшого Патріарха Філарета.

На думку Київського Патріархату, кожен документ або рішення так званого Синоду Мілана, відповідно щодо Київського патріархату діє не канонічно , так як це було зроблено поза межами законного спілкування з Київським  Патріархатом. Всі єпископи, які були рукоположені  так званим  Синодом Мілана після 20 лютого  1997 важаються анти-канонічної і не визнаються Київським  Патріархатом.

Кожен документ або рішення так званого Синоду Мілана, відповідно щодо Київського патріархату діє не канонічно , так як це було зроблено поза межами законного спілкування з Київським  Патріархатом. Всі єпископи, які були рукоположені  так званим  Синодом Мілана після 20 лютого  вважаються анти-канонічної і не визнаються Київським  Патріархатом.

З цієї причини  владика Володимир перериває спілкування з колишнім митрополитом Мілану та залишає Міланську Єпархію і їхній Синод.

Тільки Митрополит Євлогий був виключений, тоді як інші єпископи: Владика Василь, Владика Володимир та Владика Михайло Ларош залишалися під юрисдикцією Київського Патріархату.

Після 1998 р. Колишня Автономна Митрополія була названа Синодом Мілана і складається з “єпископів”, не посвячених в юрисдикцію Київського Патріархату

2003: Додати Владико Лазар (Puhalo) з Оттава отримала в Православної Церкви в Америці – Московський патріархат. Московський патріархат визнав свою єпископську хіротонію в 1992 році під Київського патріархату як діє (то ж рукоположення владики Володимир в 1995 році).

2003: Додати Владико Варлаам Ванкувер був прийнятий в якості єпископа в Православній Церкві в Америці – Московського Патріархату. Московський патріархат визнав свою єпископську хіротонію в 1992 році під Київського патріархату як діє (то ж рукоположення владики Володимир в 1995 році)

5 січня 2019 р. Його Всесвятість Вселенський Патріарх Варфоломій підписав Томос про Автокефалію Православної Церкви України. «Побожний український народ чекав цього благословенного дня цілих сім століть», — заявив Патріарх Варфоломій після підписання. 6 січня 2019 р. у церкві святого Георгія у резиденції Вселенського Патріархату в Константинополі під час святкової літургії за участю Патріарха Варфоломія предстоятелю Православної Церкви України Митрополиту Епіфанію було вручено Томос про автокефалію Української Церкви, відбулося євхаристійне співслужіння двох Предстоятелів та ієрархів і духовенства обох Церков. 9 січня на Томосі поставили свої підписи всі члени Синоду Константинопольського Патріархату, чим було формально завершено процес здобуття автокефалії Помісною Українською Православною Церквою.

2019 – Православна єпархія чекає на обговорення та визначення Західноєвропейської правової бази Православною Церквою в Україні. Архієпископ Володимир і всі його Всесвященики і духовенство моляться за Вселенського Патріарха Його Святості Варфоломія, за Блаженнішого Єпифанія, митрополита Київського і всієї України.

В даний час православна церква в Україні є однією з канонічних автокефальних церков. Його первопреститель – Блаженніший Епіфаній, Митрополит Київський і всієї України

Questa presentazione richiede JavaScript.

 В даний час посвячені єпископи в Західній Європі живуть у повній співпраці та братській благодійності.

Ці єпископи:

  1. Його Високопреосвященство Василійб Митрополит з Лаціо;
  2. 2)  Його Високопреосвященство Володимир Архієпископ Святіший Юлій;
  3. 3) Його Високопреосвященство  Мішель (Лярош) Митрополит Корсунський 

ІСТОРІЯ

Православна Церква України: шлях крізь віки

(Короткий історичний нарис)

SOURCE: https://www.pomisna.info/uk/tserkva/istoriya/

Проповідь св. Апостола Андрія Первозванного на українських землях стала першим словом проповіді Святого Євангелія, Словом Христовим для пращурів сучасних українців. Християнство поширювалося в українських землях і через грецькі колонії на півдні України, де у Північному Причорномор’ї і в Криму існували перші християнські єпархії. У справу розвитку православного богослужіння в слов’янських землях ІХ ст. величезним внеском стала місійна праця святих рівноапостольних Кирила і Мефодія.

Християнство поширювалося в Київській Русі за князювання в Києві св. Оскольда (†882), Олега (†912) та Ігоря (†945). Св. рівноапостольна київська княгиня Ольга (†969), яка хрестилася в Константинополі, будувала храми і підтримувала поширення віри Христової в державі. Св. рівноапостольний київський князь Володимир Святославич (963–1015) охрестив у 988 р. Русь-Україну, як свідчить “Повість минулих літ”. З цього часу Київська Русь-Україна вважалася християнською державою, де Православна Церква мала державне значення. Оскільки Православ’я прийшло з Візантії, то Константинопольський Патріархат є Матір’ю-Церквою Православної Церкви України.

Київська Митрополія у Київській Русі-Україні (Х–ХІІІ ст.) заснована на початку 990-х рр. Її першим митрополитом, за церковним переданням, вважається святитель Михаїл Київський († 992). З Х ст. поступово склалася організація церковного життя в Київській Митрополії. Під час правління св. князя Ярослава Мудрого (978–1054) в 1051 р. в соборі Софії Київської було поставлено митрополита Київського і всієї Руси Іларіона, автора твору «Слово про Закон і Благодать».

За час існування Києво-Руської держави отримали розвиток нові галузі церковного життя. З’явилися церковно-юридичні пам’ятки Номоканон і Кормчі книги, отримало розвиток внутрішнє церковне право, здійснювалася канонічна діяльність Київських митрополитів. За прикладом Візантійської імперії побудова взаємовідносин між Церквою і державою ґрунтувалася на принципі «симфонії». Надзвичайний розвиток отримали церковна архітектура і мистецтво, побудовано величні православні храми: Десятинну церкву, Святу Софію Київську, Михайлівський Золотоверхий собор та ін. Чернече життя в Русі-Україні було започатковано свв. преподобними отцями Антонієм і Феодосієм, які заснували Києво-Печерський монастир, відбулася канонізація києво-руських святих в домонгольський період, зокрема святих мучеників-страстотерпців князів Бориса і Гліба та ін. Запровадження християнства сприяло потужному розвитку церковної книжної освіти, було засновано бібліотеку і школу при Софійському соборі св. київським князем Ярославом Мудрим, розвивалися церковна писемність, літописання, проповідництво тощо.

Київська Митрополія в часи Литовсько-Руської держави ХІІІ–ХV ст.

Поступовий розпад Київської держави супроводжувався піднесенням нового політичного центру – Володимиро-Суздальського князівства. Після невдалої спроби Володимирського князя Андрія Боголюбського (1110–1174) отримати благословення Константинопольського патріарха на утворення окремої Володимирської митрополії у 1162 р., він вчинив напад на Київ у 1169 р. і повністю розграбував місто, спалив Печерський монастир і Софійський собор. Занепад Київо-Руської держави був зумовлений новим нападом на Київ 6 грудня 1240 р. монголо-татарських загарбників. Все це спричинило перенесення осідку митрополитів з Києва на північні території, хоча воно і суперечило канонічним правилам. У ХІІІ ст. почався процес розділення та занепаду Київської митрополії, який супроводжувався кількаразовим проголошенням на західно-українських землях окремої Галицької митрополії. За митрополитів Київських святителів Петра Ратенського (†1326) та Феогноста (†1353) відбулося фактичне перенесення осідку Київських митрополитів у Москву, що сприяло піднесенню цього провінційного центру в церковному і державному сенсі.

Розділення  Митрополії Київської і всієї Руси на дві – Київську і Московську.

У XIV ст. відбулося піднесення Великого князівства Литовського, куди увійшли частини колишньої Києво-Руської держави. Боротьба за Київську митрополичу кафедру і титул митрополита Київського і всієї Руси між московськими та київським осередками точилася за правління великого Литовського князя Ольгерда (1345–1377). За правління великого литовського князя Вітовта (1392–1430) Київська Митрополія знову почала процес створення Української Церкви для слов’янських земель поза впливами московських правителів і митрополитів, які тоді зберігали титул митрополита Київського. Церковний Собор у новому осідку Київських митрополитів у Великому князівстві Литовському – Новогрудку відбувся у 1415 р. Митрополитом Київським було обрано Григорія Цамблака (†1419).

Остаточне розділення Київської Митрополії на дві окремі – Київську і Московську відбулося за митрополита Київського і всієї Руси Ісидора (†1463). Цьому спряли Ферраро-Флорентійська унія та падіння Константинополя у 1453 р. і перетворення його в столицю Османської імперії з назвою Стамбул. У Москві було поставлено окремого митрополита і у 1448 р. відбулося фактичне проголошення автокефалії Московської митрополії. Митрополитом Київським, Галицьким і всієї Руси став Григорій ІІ Болгаринович (1458–1473). На цей період припадає початок формування окремих національних традицій Православ’я – українського і російського.

Київська Митрополія і Польсько-Литовська держава у XV–XVІІ ст.

Українська Православна Церква (Київська Митрополія) у Польсько-Литовській державі існувала окремо після остаточного відокремлення від неї Московської митрополії. Київські митрополити, починаючи з другої половини XV ст., обиралися на місці і потім затверджувалися Константинопольськими патріархами. Серед канонізованих святих цього періоду найбільш відомим є священномученик митрополит Київський, Галицький і всієї Руси святитель Макарій (†1497). Упродовж XVI ст. в Київській Митрополії скликалися церковні Собори, на яких вирішувалися проблеми церковного життя. Але якщо на початку XVI ст. згадок про Собори небагато (Віленський обласний церковний Собор 1509 р.), то у зв’язку з ускладненням внутрішньоцерковної ситуації кількість Соборів другої половини XVI ст. значно збільшується і останнім Собором, на якому Київська Митрополія розділилася на православну і унійну частини, став Берестейський Собор 1596 р. У цей період активізується діяльність православних церковних братств, серед яких найбільш відомими і впливовими були Львівське і Віленське. У другій половині XVI ст. св. князь Василь-Костянтин Острозький (1527–1608) організував Острозьку Академію, де було видано Острозьку Біблію (1581). Розвиток українського богослів’я в XVI ст. характеризується появою полемічних творів авторства Івана Вишенського, Василя Суразького, Герасима Смотрицького та ін.

Під час правління польського короля Сигізмунда ІІІ Вази (1536–1632) було укладено церковну унію з Римом у грудні 1595 р. У м. Бересті в 1596 р. одночасно відбулися Православний та латино-уніатський Собори, рішеннями яких остаточно закріплено розкол Київської Митрополії. До боротьби на захист Православної віри стало українське козацтво на чолі з українським гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним, яке підтримало засноване 1615 р. в Києві Богоявленське братство. В умовах утисків православних в Речі Посполитій, відбулося відновлення православної ієрархії у 1620 р. Патріархом Єрусалимським і всієї Палестини Феофаном III (†1644), який висвятив на Київського митрополита Іова Борецького.

Святитель митрополит Київський, Галицький і всієї Руси Петро Могила (1632–1647) був поставлений на Київську митрополичу кафедру в складних умовах внутрішньоцерковного протистояння в Речі Посполитій. Для припинення ворогування і залагодження церковно-політичного протистояння було ухвалено «Пункти заспокоєння» 1632 р., за якими православна Київська Митрополія була визнана державною владою. Церковна діяльність святителя Петра Могили була спрямована на відновлення Православної Церкви, створення Києво-Могилянського колегіуму для розвитку православної освіти та богослів’я.

Київські митрополити др. пол. ХVІІ ст., здійснювали церковне служіння в добу Хмельниччини і намагалися зберегти статус Київської Митрополії в канонічній єдності з Константинопольським патріархатом на Правобережній Україні – Сильвестр Косів (†1657), Діонисій Балабан (†1663), Йосиф Нелюбович-Тукальський (†1676). Переяславська угода 1654 р. стала причиною посилення намагань московського уряду та Московського Патріархату підпорядкувати під свою зверхність Київську Митрополію. «Місцеблюстителями» Київської митрополичої кафедри на Лівобережній Україні в цей період виступали архієпископ Чернігівський Лазар Баранович та єпископ Мефодій Филимонович.

Українська Православна Церква (Київська Митрополія) у синодальний період (1686–1721–1917).

Московська церковна політика в Україні з 1686 р. після неканонічного приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату виявилася в усіх галузях церковного життя. Відбулося територіальне обмеження Київської Митрополії за рахунок єпархій, які їй належали до 1686 р., а потім увійшли до Московського Патріархату, встановленого у 1589 р. Упродовж XVIІІ ст. відбулося поступове обмеження та ліквідація церковних прав і автономії Київської Митрополії.

У 1700–1721 рр. було проведено ліквідацію інституту патріаршества в Російській Православній Церкві російським імператором Петром І Романовим і переведення церковного управління під зверхність Святійшого Урядуючого Синоду Російської Православної Церкви (1721–1917). Ректор Києво-Могилянської Акакдемії, згодом Архієпископ Великоновгородський і Великолуцький Феофан Прокопович (1681–1736) є автором документу «Духовний регламент», яким запроваджувалась нова форма правління Православної Церкви в Російській імперії.

За умови відсутності власної системи духовної освіти та недостатньої розвинутості церковного життя в Росії, за вимогами російських імператорів відбувся масовий відтік українських ієрархів, духовенства та церковних діячів на служіння до Російській імперії впродовж XVIІІ ст. (Митрополит Стефан Яворський, Святитель Димитрій Ростовський та ін.).

Під впливом політики Російської імперії Київські митрополити XVIІІ ст., хоча і були за походженням українцями, поступово стають виконавцями розпоряджень Синоду РПЦ по нівеляції українського церковного життя за російськими зразками.

Українська Православна Церква на Правобережній Україні XVIІ–XVIІІ ст.

Наприкінці XVIІ ст. стався перехід в унію галицьких і волинських православних єпархій, який став реалізацією таємної політики спочатку православного, а потім уніатського єпископа Львівського Йосипа Шумлянського (1643–1748).

Утиски православних у Речі Посполитій призвели до вибуху повстання під назвою «Коліївщина» (1768), яке було придушене урядами Речі Посполитої і Російської імперії. Православна Церква в період трьох поділів Речі Посполитої (1772–1795) поступово була підпорядкована Святійшому Синоду РПЦ.

Пінський Православний Церковний Собор 1791 р. був спробою польського королівського уряду взяти під опіку православних підданих Речі Посполитої, облаштувати внутрішню організацію Українсько-білоруської Православної Церкви та відновити її юрисдикцію від Константинопольського Патріархату, але російська експансія перекреслила ці плани. Перетворення Київської Митрополії в першокласну єпархію Російської Православної Церкви відбулося після повного захоплення Російською імперією українських земель, за винятком Галичини, наприкінці ХVIII ст.

Православна Церква на українських землях в складі Російської імперії у ХІХ – поч. ХХ ст.

Церковна політика російського імператорського уряду ХІХ – поч. ХХ ст. була спрямована на русифікацію та денаціоналізацію українського церковного життя за рахунок цілеспрямованих дій Святійшого Урядуючого Синоду Російської Православної Церкви і світської влади.

На відміну від XVIІІ ст., всі Київські митрополити ХІХ – сер. ХХ ст. були етнічними росіянами, що гарантувало російському урядові їхню проімперську позицію в церковних питаннях, унеможливлювало вживання української мови (українського прочитання слов‘янської мови) в богослужінні, сприяло політиці русифікації.

Духовна освіта в українських землях в складі Російської імперії поступово розвивалася як система підготовки духовенства і мала багатоступеневий устрій. З метою уніфікації загальноросійської системи духовної освіти Києво-Могилянську академію було закрито і на її основі відкрито спочатку Київську духовну семінарію (1817–1920) і Київську духовну академію (1819–1920), яка стала одним з чотирьох центрів духовно-навчальних округів Російської імперії.

Внаслідок польського повстання (1830–1831) відбулася ліквідація унії в межах Російської імперії з подальшими репресіями проти українських і білоруських греко-католиків. Кирило-Мефодіївське Товариство стало першою українською організацією, яку було звинувачено і засуджено з політичних мотивів, зокрема за “Книгу буття українського народу” авторства М. І. Костомарова.

Незабаром почалася боротьба за можливість друкувати українською мовою переклади Священного Писання наприкінці ХІХ – поч. ХХ ст. (П. Морачевський, П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, І. Пулюй та ін.).

У цей час відбувається розповсюдження вільнодумства і атеїзму в Російській імперії, що спричинило заколоти і революцію 1905 р., у відповідь на які з‘явилися російські націоналістичні чорносотенні організації, які виступали на захист самодержавства та офіційного Православ’я.

Наслідки синодального періоду (1721–1917) для Української Православної Церкви були негативними. Попри розбудову православних парафій, зведення храмів і монастирів, організацію системи духовної освіти, синодальна система призвела до бюрократизації церковного життя, повної русифікації богослужбової, освітньої та видавничої діяльності, занепаду українських церковних традицій і звичаїв тощо.

Політичні зміни в Російській імперії, викликані Першою Світовою війною (1914-1918) і революціями 1917 р. спричинили появу і подальший розвиток українського церковного руху за автокефалію Української Православної Церкви (1917–1921). Упродовж 1917–1918 рр. відбулися єпархіальні з’їзди в Україні, найбільш радикальними з яких у справі українізації церковного життя стали Київський і Полтавський єпархіальні з’їзди 1917 р.

З метою підготовки до скликання Всеукраїнського Православного Церковного Собору для проголошення автокефалії Української Церкви і виборів митрополита-українця українські військові капелани разом з національно свідомим духовенством та мирянами утворили Тимчасову Всеукраїнську Православну Церковну Раду (ВПЦР) у листопаді 1917 р.

Всеукраїнський Православний Церковний Собор було скликано в січні 1918 р., але через наступ російських червоних військ на Київ делегати першої сесії Собору роз’їхалися.

Через вбивство митрополита Київського і Галицького Володимира (Богоявленського) в січні 1918 р., вибори нового Митрополита Київського і Галицького Антонія (Храповицького) відбулися в травні 1918 р.

ІІ сесія Собору закінчилася розривом між представниками ВПЦР та консервативно налаштованою проросійською частиною делегатів.

ІІІ сесія Собору затвердила «Положение о временном Высшем управлении Православной Церкви на Украине», текст якого благословив Патріарх Московський і всієї Росії Тихон (Бєлавін). 15 листопада 1918 р. на ІІІ сесії Собору з промовою про необхідність проголошення автокефалії Української Церкви виступив міністр сповідань О. Г. Лотоцький.

Закон Директорії УНР про автокефалію Української Церкви було прийнято 1 січня 1919 р. Заходи уряду УНР щодо канонічного визнання автокефалії Української Православної Церкви було здійснено О. Г Лотоцьким, який у 1919 р. у Константинополі намагався добитися згоди на це Вселенського Патріархату, а також І. І. Огієнком, який розгорнув кампанію збору підписів за визнання автокефалії Української Церкви у таборах військовополонених українців у Польщі.

У 1919 р. в Києві було зареєстровано перші українські православні парафії, які діяли на основі зразкового статуту в межах радянського законодавства. У квітні 1919 р. було засновано ІІ ВПЦР, яку очолив М. Н. Мороз. 5 травня 1920 р. на пленарному засіданні ВПЦР відбулося проголошення автокефалії Української Церкви. ВПЦР намагалася вирішити проблему з набуттям канонічного єпископату для УАПЦ упродовж 1919–1921 рр., але безрезультатно.

Полтавський архієпископ Парфеній (Левицький) певний період співпрацював з ВПЦР, але під тиском Собору/Синоду єпископів змушений був відмовитися від цієї співпраці. Діяльність ІІ ВПЦР щодо скликання Всеукраїнського Православного Церковного Собору тривала у 1920–1921 рр. і була спрямована на організацію мережі українізованих православних парафій, де богослужіння відбувалося українською мовою, а також на пошук варіантів здійснення єпископської хіротонії. У липні 1921 р. в Україну було направлено російського патріаршого екзарха митрополита Михаїла (Єрмакова).

І Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ 14–30 жовтня 1921 р.

Відкриття Собору УАПЦ відбулось у кафедральному соборі Софії Київської 14 жовтня 1921 р. 23 жовтня відбулася пресвітерська хіротонія о. митрополита УАПЦ Василя Липківського (1921–1927) у Софійському соборі. Його заступником обрано архієпископа Київщини Нетора Шараївського. Т. зв. «Київські канони», затверджені Першим Всеукраїнським Собором УАПЦ 1921 р. основними засадами цієї Церкви проголошували автокефалію, соборноправність, українізацію. Ставлення до УАПЦ після її інституалізації було різко негативним як з боку патріаршого єпископату і обновленців, так і митрополита Іларіона (Огієнка).

Церковно-державні відносини в УСРР у міжвоєнний період цілком ґрунтувались на матеріалістичній ідеології і на радянському законі про відокремлення Церкви від держави і школи від Церкви. В умовах розгортання антицерковної боротьби в УСРР відбувалася соборна діяльність УАПЦ у 1920–1930 рр. Засади антирелігійної політики в УСРР були випрацювані в Росії, де у 1917 р. стався більшовицький переворот і почався комуністичний експеримент побудови безрелігійного суспільства.

Ставлення радянської влади до УАПЦ характеризувалося не тільки антирелігійними настановами атеїстичної ідеології, але й супроводжувалося додатковими репресіями, зумовленими звинуваченням українських церковних діячів у «петлюрівщині».

ІІ Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ відбувся у кафедральному Софійському соборі 17-30 жовтня 1927 р. За вимогами НКВС УСРР відбулося усунення митрополита Василя Липківського від управління УАПЦ. Другим митрополитом УАПЦ став Миколай Борецький (1927–1930). Стан церковного життя після Собору різко погіршився через посилення політичних репресій, яке вилилося в справжнє гоніння на УАПЦ з боку більшовицького режиму, масове зречення від сану ієрархів і священства, закриття і руйнування православних храмів. У Софійському соборі було скликано Перший «надзвичайний» Церковний Собор 28–29 січня 1930 р., на якому відбулась т. зв. «самоліквідація» УАПЦ. Після процесу т. зв. «Спілки визволення України» 1930 р., де офіційно було засуджено діячів УАПЦ, відбувся ІІ «Екстрений» Церковний Собор УПЦ 8–12 грудня 1930 р., на якому було проголошено утворення Української Православної Церкви (1930–1939). Митрополитом Київським УПЦ став Іван Павловський (1930–1936). Ліквідація церковного життя в УРСР відбулася напередодні ІІ Світової війни, коли внаслідок репресій радянської влади проти усіх Церков, ліквідації церковних осередків, розстрілу митрополитів, єпископату і духовенства було майже повністю зруйновано церковне життя.

Відродження Української Православної Церкви на українських землях в Другій Речі Посполитій (1918–1939) сталося внаслідок відродження незалежної Польської держави, на території якої опинилася частина Російської Православної Церкви з православним українським і білоруським населенням. Почаївський з’їзд 1921 р. ухвалив резолюцію щодо українізації церковного життя. Митрополитом Варшавським і всієї Польщі, екзархом Московського патріарха, у 1921 р. став Юрій (Ярошевський), який здійснив реорганізацію церковного управління Православною Церквою в Польщі. Після вбивства митрополита Юрія (Ярошевського) 8 лютого 1923 р.  митрополитом Варшавським, Волинським і всієї Польщі обрано Діонисія (Валединського) (1923–1948). За сприяння польського уряду було отримано Патріарший і Синодально-Канонічний Томос Вселенської Константинопольської Патріархії від 13 листопада 1924 р., який визнав акт приєднання Київської Митрополії до Московського Патріархату у 1686 р. неканонічним.

Українська Православна Церква в роки Другої Світової війни (1939–1945).

Церковне життя на Західній Волині, яка опинилася в складі СРСР у 1939–1941 рр., також зазнало негативних впливів, зокрема почалося переслідування радянською владою духовенства. Завдяки діяльності митрополита Миколая (Ярушевича) відбулося підпорядкування православних єпархій, які до того належали до юрисдикції Польської Автокефальної Православної Церкви, Московській Патріархії. Український церковний рух в Генеральній Губернії ІІІ Рейху (1939–1941) домігся українізації церковного життя, було здійснено висвяту української православної ієрархії, зокрема архієпископа Холмського і Підляського Іларіона (Огієнка). Після початку війни між Німеччиною та СРСР, Собор єпископів в Почаєві 18 серпня 1941 р. поклав початок розколу в Православній Церкві на «визволених землях», проголосивши Українську Автономну Церкву в канонічній єдності з Московським Патріархатом в СРСР. Відродження УАПЦ почалося декретом митрополита Діонисія (Валединського) від 24 грудня 1941 р., яким архієпископа Полікарпа (Сікорського) було призначено Адміністратором Православної Церкви на «визволених землях» України. Перша висвята українських єпископів УАПЦ відбулася 8–10 лютого 1942 р. у Пінську. Московська Патріархія, перебуваючи в Ульяновську, виступила проти митрополита Полікарпа (Сікорського) з Великодніми посланнями і виголосила «анафему». Висвячення українських єпископів в Києво-Андріївській церкві відбулося Собором єпископів УАПЦ 10–17 травня 1942 р. Було здійснено спробу об’єднання Автокефальної і Автономної Церков і навіть підписано «Акт поєднання» від 8 жовтня 1942 р. в Свято-Успенській Почаївській Лаврі. Але через протест єпископів Української Автономної Церкви і невизнання цього «Акту» німецькою владою, об’єднавчий процес припинився. Після «визволення» України від німецьких військ і відновлення радянської адміністрації, українські ієрархи усіх православних Церков разом з частиною духовенства і вірян виїхали за кордон у 1943–1944 рр.

Православна Церква в Україні після Другої Світової війни (1945–1990) була підпорядкована Московському Патріархату, який діяв в СРСР на умовах «Московського конкордату» 1943 р. Після 1946 р. відбулося остаточне  оформлення Українського Екзархату Московського Патріархату в межах УРСР. Український Екзархат Московського Патріархату в роки хрущовського гоніння на Православну Церкву в СРСР у 1950–1960-ті рр. пережив іще один наступ атеїстичної держави на церковні осередки, оскільки в Україні, попри період невпинних репресій і руйнацій церковного життя в складі СРСР з 1922 р., все ще залишалося дуже багато православних монастирів, парафій, храмів тощо. Патріарший Екзарх, Митрополит Київський і Галицький Філарет (Денисенко) здійснював архіпастирське служіння на Київській кафедрі у 1966–1990 рр. У період його керування Українським екзархатом Православна Церква в Україні залишалась складовою частиною Московського Патріархату в СРСР, але без обумовленого канонічного статусу.

Організація українського церковного життя на еміграції у США, Канаді і Західній Європі (1945–1990).

Українська Православна Церква за кордоном сформувалась на початку ХХ століття за рахунок кількох хвиль емігрантів з різних частин України, в основному на теренах США і Канади. Ієрархи, духовенство і вірні УАПЦ на чолі з митрополитом Полікарпом (Сікорським) опинилися в таборах для переміщених осіб в повоєнних Німеччині, Австрії, Великобританії та інших країнах Західної Європи (1945–1953). Внаслідок розколу цієї Церкви в серпні 1947 р. у м. Ашаффенбурзі виникла УАПЦ (Соборноправна), яка проголосила свою тяглість від УАПЦ на чолі з митрополитом Василем Липківським. Митрополит Никанор (Абрамович) очолював УАПЦ в Західній Європі до 1969 р. Після його упокоєння УАПЦ в Західній Європі, а також УПЦ в США після митрополита Іоана Теодоровича очолив митрополит Мстислав (Скрипник). Таким чином відбулося об’єднання православних українців за межами УРСР. Українська Греко-Православна Церква в Канаді у 1924–1947 рр. була очолювана митрополитом Іоаном Теодоровичем, потім митрополитом Мстиславом (Скрипником) і з 1951 р. митрополитом Вінніпегу і всієї Канади Іларіоном (Огієнком) (1882–1972). Євхаристійне єднання УГПЦ із Вселенським Константинопольським Патріархатом відбулося у 1990 р.

Третє відродження УАПЦ та утворення Української Православної Церкви (1990–1992).

У лютому 1989 р. виник Ініціативний комітет відродження УАПЦ силами радянських дисидентів, правозахисників, громадських діячів, студентів. Висвята ієрархів УАПЦ відбулася весною 1990 р. Задля проголошення Київського Патріархату УАПЦ було скликано Всеукраїнський Православний Церковний Собор 5–6 червня 1990 р. Першим Патріархом Київським і всієї України на цьому Соборі заочно було обрано митрополита Мстислава (Скрипника) (1990–1993). Восени 1990 р. він приїхав до Києва, де відбулася інтронізація у соборі Святої Софії.

Перейменування Українського Екзархату Московського Патріархату під тиском зовнішніх обставин на Українську Православну Церкву відбулося у 1990 р., коли було створено Українську Православну Церкву в канонічній єдності з Московським Патріархатом. Митрополит Київський і всієї України Філарет почав працювати над розширенням автономії УПЦ в нових політичних умовах. Дарування самостійності і незалежності в управлінні Українській Православній Церкві Патріархом Московським і всієї Русі Алексієм ІІ (Рідігером) відбулося у жовтні 1990 р. наданням Митрополитові Київському і всієї України Філарету відповідної грамоти. Після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. скликаний Митрополитом Київським і всієї України Філаретом у Києво-Печерській Лаврі Помісний Собор УПЦ 1–3 листопада 1991 р. ухвалив рішення про автокефалію і звернувся з офіційним проханням затвердити незалежність Української Православної Церкви. Натомість відбулася нівеляція Архієрейським Собором РПЦ у березні-квітні 1992 р. статутних положень УПЦ і рішень її Помісного Собору 1991 р. Як наслідок антиканонічних дій РПЦ по дискредитації Митрополита Київського і всієї України Філарета за його намагання отримати канонічним шляхом автокефальний статус УПЦ, відбулося позастатутне зібрання єпископату УПЦ у Харкові в травні 1992 р. У червні 1992 р. в Україну приїхав митрополит Ростовський і Новочеркаський РПЦ Володимир (Сабодан), який очолив Українську Православну Церкву в канонічній єдності з Московським Патріархатом.

Постання Української Православної Церкви Київського Патріархату як Помісної Церкви українського народу сталося в результаті рішень Всеукраїнського Православного Об’єднавчого Собору 25–26 червня 1992 р. Патріарх Київський і всієї України Мстислав (Скрипник) очолив Українську Православну Церкву Київського Патріархату після об’єднання УАПЦ та частини УПЦ, яка була представлена митрополитом Філаретом та єпископом Яковом (Панчуком). Частина незгодних з постановами об’єднавчого Собору єпископів, кліриків і мирян УАПЦ оголосили про утворення окремої «УАПЦ» у 1993 р. Після упокоєння в США Патріарха Київського і всієї України Мстислава (Скрипника) у Києві було скликано Всеукраїнський Православний Церковний Собор 21–24 жовтня 1993 р. на якому відбулося обрання Патріарха Київського і всієї України Володимира (Романюка). Кончина Патріарха Володимира (Романюка) і його похорон супроводжувалися трагічними подіями і відомі як «Чорний вівторок» 18 липня 1995 р. Всеукраїнський Православний Церковний Собор 20–22 жовтня 1995 р. обрав Патріархом Київським і всієї Руси-України Філарета (Денисенка). З 1995 р. відбулося утвердження і кількісне зростання Української Православної Церкви Київського Патріархату. Відзначено 2000-літній ювілей Різдва Христового скликанням і проведенням Всеукраїнської міжнародної християнської Асамблеї до 2000-ліття Різдва Христового. Відновлено і освячено національні церковні святині українського народу (Михайлівський Золотоверхий собор, Пирогощу та ін.).

Здобуття Синодального та Патріаршого Томосу про автокефалію Православної Церкви України. Новітній період.

Напередодні Всеправославного собору 16 червня 2016 року Верховною Радою України була прийнята постанова № 1422-VIII «Про Звернення Верховної Ради України до Його Всесвятості Варфоломія, Архієпископа Константинополя і Нового Риму, Вселенського Патріарха щодо надання автокефалії Православній Церкві в Україні». В цьому зверненні ВРУ просила Вселенського Патріарха:

  • визнати нечинним акт 1686 р. як такий, що був ухвалений з порушенням священних канонів Православної Церкви;
  • взяти участь у подоланні наслідків церковного поділу шляхом скликання під егідою Вселенського Патріархату Всеукраїнського об’єднавчого собору з метою вирішення всіх суперечливих питань та об’єднання Українського православ’я;
  • видати Томос про автокефалію Православної Церкви в Україні.

Відповідне Звернення було підготовлено з метою подолання існуючого в Україні церковного розподілу та нормалізації канонічного статусу Православної Церкви в Україні. Одним із приводів до його підготовки стала збройна агресія Російської Федерації.

9 квітня 2018 р. Президент України Петро Порошенко відбув до Стамбула, де провів зустріч з Вселенським Патріархом Варфоломієм та з членами Святого і Священного Синоду. 17 квітня 2018 р. Петро Порошенко в Києві зустрівся з головами фракцій у Верховній Раді України і закликав їх підтримати Звернення до патріарха Варфоломія І про надання Українській Церкві Томосу про автокефалію.

18 квітня 2018 р. Президент Петро Порошенко отримав підписи 40 архієреїв УПЦ Київського Патріархату, 12 архієреїв УАПЦ і близько 10 архієреїв Московського Патріархату до Вселенського Патріарха з проханням про надання Томосу про автокефалію Української Церкви. 19 квітня 2018 р. Верховна Рада України прийняла постанову № 2410-VIII про підтримку звернення Президента України до Вселенського Патріарха Варфоломія про надання Томосу про автокефалію Православної Церкви в Україні. Того ж дня цю постанову підписав Голова Верховної Ради України. 20 квітня 2018 р. Заступник голови Президентської адміністрації Ростислав Павленко вилетів до Стамбула для передачі Вселенському Патріарху Варфоломію звернення про надання Томосу про автокефалію Православної Церкви в Україні. 19-20 квітня 2018 року відбулося засідання Священного Синоду Вселенського Патріархату з приводу українського питання. За результатами Синоду 22 квітня опубліковано комюніке. В ньому зазначено, що відповідно до Божественних і Священних Канонів, а також вікового церковного порядку і Священного Передання, Вселенський Патріархат зацікавлений в збереженні всеправославної єдності та піклується про Православні Церкви у всьому світі, і особливо про український православний народу, який отримав спасительну християнську віру і святе хрещення від Константинополя. Таким чином, Константинопольський Патріархат, як істинна Церква-матір, розглянув питання, що стосуються церковної ситуації в Україні, як це було зроблено на попередніх синодальних засіданнях, і, прийнявши від церковної і цивільної влад, які представляють мільйони українських православних християн, звернення з проханням про надання автокефалії, вирішив тісно спілкуватися та узгодитися зі своїми сестринськими Православними Церквами це питання.

14 травня 2018 р. делегація Синоду Вселенського Патріархату з трьох митрополитів розпочала візити в Помісні Церкви з інформуванням про українську справу. Першим відбувся візит у Афіни. Візити мали на меті інформувати про справу, а не отримувати дозвіл на її вирішення. Російська Православна Церква на церковно-дипломатичному рівні провадить активну протидію процесу надання Томосу про автокефалію Українській Церкві.

1 липня 2018 р., виступаючи у Тронному залі своєї резиденції після поминального богослужіння з нагоди 40-го дня від упокоєння митрополита Перги Євангела, Вселенський Патріарх Варфоломій значну частину промови присвятив українському питанню. Патріарх заявив, що ніякої канонічної території Російської Православної Церкви (РПЦ) в Україні не існує, а Москва у 1686 році приєднала Українську Церкву неканонічно і взяла більше, ніж дозволено.

31 серпня 2018 р. біля офіційної резиденції Вселенського патріарха Варфоломія близько 50 українців просили надати автокефалію УПЦ і помолилися за неї. Після цього відбулася зустріч Патріархів Вселенського Варфоломія і Московського Кирила. По завершенню зустрічі представник Константинопольського Патріарха Варфоломія митрополит Гальський Еммануїл запевнив, що зустріч з російським Патріархом не вплинула на рішення Патріарха Варфоломія щодо автокефалії Української Церкви.

Того ж дня Константинопольський Патріарх Варфоломій  про імплементацію рішення щодо автокефалії Української Церкви. На відкритті Архієрейського Синаксу  Константинопольської Церкви 1 вересня 2018 р. у Стамбулі Вселенський Патріарх Варфоломій прочитав доповідь, у якій зазначив, що Москва впродовж багатьох століть розпоряджалася Київською Митрополією без відома Константинополя. 2 вересня на Синаксі єпископи ухвалили, що Константинопольський Патріархат може надавати автокефалію без будь-яких узгоджень. 7 вересня 2018 р. Вселенський Патріарх Варфоломій призначив двох екзархів (представників) у Києві: архієпископа Даниїла Памфілійського із США та єпископа Іларіона Едмонтонського з Канади у рамках підготовки до надання автокефалії Православній Церкві в Україні. Екзархи мали взаємодіяти з українською владою і Церквами для організації Об’єднавчого собору.

В кінці вересня 2018 р. Вселенська Патріархія оприлюднила дослідження історичних церковних документів, у яких довела, що Константинополь ніколи не віддавав Київську Митрополію в канонічне підпорядкування Російської Православної Церкви.

9-11 жовтня 2018 р. відбулося засідання Синоду Вселенського Патріархату, на якому було прийнято декілька рішень:

  • Підтвердити вже прийняте рішення про те, щоб Вселенський Патріархат приступив до надання автокефалії Церкві України.
  • Відновити станом на сьогоднішній день Ставропігію Вселенського Патріарха в Києві, одну з його багатьох Ставропігій в Україні, які завжди там існували.
  • Прийняти та розглянути прохання про апеляцію від Філарета Денисенка, Макарія Малетича та їхніх послідовників, які опинилися у схизмі не з догматичних причин, у відповідності до канонічних прерогатив Константинопольського патріарха отримувати такі звернення від ієрархів та інших священнослужителів з усіх Автокефальних Церков. Таким чином, згадані вище особи були канонічно поновлені у своєму єпископському або священицькому сані, також було відновлено сопричастя їхніх вірних з Церквою.
  • Скасувати зобов’язання Синодального листа 1686 року, виданого за обставин того часу, який надавав у порядку ікономії право Патріарху Московському висвячувати Київського митрополита, обраного собором духовенства та вірян його єпархії, який мав згадувати Вселенського Патріарха, як свого Першоієрарха за будь-яким богослужінням, проголошуючи та підтверджуючи свою канонічну залежність від Матері-Церкви Константинопольського патріархату.
  • Звернутися до всіх залучених сторін із закликом утримуватися від захоплення церков, монастирів та іншого майна, а також від будь-яких інших насильницьких дій та помсти, щоб перемагали мир і любов у Христі.

12 жовтня 2018 р. прес-служба президента Росії повідомила, що становище Російської Православної Церкви в Україні після винесеного Синодом Константинопольського Патріархату рішення приступити до надання автокефалії Українській Церкві, скасування грамоти 1686 року і заяви про відновлення ставропігії Вселенського Патріархату в Києві стало предметом обговорення оперативної наради постійних членів Ради безпеки Росії, проведеної президентом Росії. Прес-секретар президента РФ заявив, що політичний Кремль підтримує занепокоєння РПЦ щодо надання автокефалії Українському Православ’ю.

27-29 листопада Вселенський Патріархат провів засідання Священного Синоду, де, окрім інших питань, обговорювався текст Томосу про автокефалію Української Церкви. За результатами Синоду було видано комюніке, у якому зазначено про створення проекту Статуту Помісної Православної Церкви України.

Патріарх Варфоломій у своїх листах-запрошеннях закликав православних ієрархів трьох юрисдикцій в Україні взяти участь в Об’єднавчомуу соборі 15 грудня 2018 р. Патріарх Варфоломій написав листа митрополиту Онуфрію, в якому зазначив, що після обрання Предстоятеля Помісної Церкви він вже не зможе носити титул «Митрополит Київський».

Історичний Об’єднавчий собор відбувся 15 грудня 2018 р. у Софійському соборі.  Перед початком Собору відбулися Помісні Собори УПЦ Київського Патріархату та УАПЦ, які ухвалили рішення припинити свою діяльність як окремі релігійні об’єднання та об’єднатися в одну Православну Церкву України. Делегатами Собору – всіма ієрархами з УПЦ КП, УАПЦ та двома ієрархами з УПЦ МП, представниками кліру і мирян, було одноголосно створено Православну Церкву України, а також затверджено її Статут та інші необхідні рішення. Шляхом таємного голосування новим Предстоятелем обрали Митрополита Епіфанія. Титул Предстоятеля Православної Церкви України — Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України.

5 січня 2019 р. Його Всесвятість Вселенський Патріарх Варфоломій підписав Томос про Автокефалію Православної Церкви України. «Побожний український народ чекав цього благословенного дня цілих сім століть», — заявив Патріарх Варфоломій після підписання. 6 січня 2019 р. у церкві святого Георгія у резиденції Вселенського Патріархату в Константинополі під час святкової літургії за участю Патріарха Варфоломія предстоятелю Православної Церкви України Митрополиту Епіфанію було вручено Томос про автокефалію Української Церкви, відбулося євхаристійне співслужіння двох Предстоятелів та ієрархів і духовенства обох Церков. 9 січня на Томосі поставили свої підписи всі члени Синоду Константинопольського Патріархату, чим було формально завершено процес здобуття автокефалії Помісною Українською Православною Церквою.

SAN NECTARIOS DI EGINA

SAN NECTARIOS DI EGINA

 

SULL’ECCLESIOLOGIA

 

1) LA CHIESA, UNA, SANTA, CATTOLICA ED APOSTOLICA

Secondo il pensiero puro ed ortodosso, la Chiesa ha un doppio significato. Uno esprime il suo carattere dogmatico e religioso altrimenti detto esoterico e spirituale ; l’altro il suo carattere esteriore, secondo il senso stesso del termine. Secondo lo spirito e la confessione ortodossa, la Chiesa si definisce come una istituzione religiosa e come una società religiosa.
La definizione della Chiesa come istituzione religiosa può essere così formulata : la Chiesa è una istituzione religiosa della Nuova Alleanza. Il Nostro Salvatore Gesú Cristo l’ha fondata per l’Economia della sua Incarnazione. La Chiesa si fonda sulla fede in Lui, sulla giusta confessione di fede. E’ stata inaugurata il giorno della Pentecoste, al momento della discesa dello Spirito Santo e iniziatore sui santi discepoli e apostoli del Cristo Salvatore. Ne ha fatto gli strumenti della grazia divina al fine di perpetuare l’opera redentrice del Salvatore. In questa istituzione è stata deposta la totalità delle verità rivelate ; in essa agisce la grazia divina attraverso i misteri ; in essa rinascono, mediante la fede in Cristo Salvatore, coloro che ad essa si accostano, in essa è conservata la dottrina apostolica e la tradizione tanto scritta che orale.
La definizione di Chiesa come società religiosa è la seguente : la Chiesa è una società di uomini uniti nell’unità dello Spirito e nel legame della pace (Ef. 4,3).
La sua opera apostolica può essere formulata così : la Chiesa è lo strumento della grazia divina che realizza la comunione di Dio e degli uomini mediante la fede nel Salvatore Gesù Cristo.
Salito al Cielo, Nostro Signore ha inviato il Suo santissimo Spirito, sotto forma di lingue di fuoco, sopra i suoi santi discepoli ed apostoli. Su i suoi apostoli, egli ha fondato la Chiesa, Una, Santa, Cattolica ed Apostolica, società di Dio e degli uomini. Le ha donato la grazia della redenzione per salvare il genere umano, nel ricordarle il suo smarrimento, nel rigenerarla mediante i misteri e, dopo averla nutrita del pane celeste, nel farla degna della vita futura.
Nella Santa Scrittura, la parola Chiesa ha due significati. Il più frequente è quello di una società di uomini uniti dal legame religioso o ancora quello del tempio di Dio dove si radunano i fedeli per il culto in comune. Cirillo di Gerusalemme dice che la Chiesa è così chiamata perché invita tutti gli uomini e perché li riunisce.
La parola Chiesa (chiamare) viene dal greco antico. Significa assemblea di uomini chiamati in vista di un certo scopo ed anche il luogo dove si riuniscono. E’ il contenitore e il contenuto.
In senso lato e cristiano, la Chiesa è la società di tutti gli esseri liberi e ragionevoli, di tutti coloro che credono nel Salvatore, compresi gli angeli. Questa società è chiamata dall’ Apostolo Paolo «Corpo di Cristo, la pienezza di Colui che riempie tutto in tutti». (cf. Ef. 1,10 e 22-23). Così essa raduna tutti coloro che hanno creduto in Cristo prima della sua venuta, che hanno formato la Chiesa dell’Antica Alleanza che conservava, ai tempi dei patriarchi, le promesse e la fede donata mediante la rivelazione, cioè ORALMENTE. Poi, ai tempi di Mosè e dei profeti fu regolata dalla Legge e dalle Profezie, cioè per ISCRITTO.
Nel significato solito e restrittivo, la Chiesa di Cristo è quella della Nuova Alleanza, la Chiesa della Grazia di Cristo. Essa comprende tutti coloro che credono in Lui ORTODOSSAMENTE. E’ anche chiamata Casa di Dio, perché Dio vi dimora in modo particolare e perché è là adorato.
Le fondamenta della Chiesa sono i Profeti e gli Apostoli. La pietra angolare è il Salvatore. Le colonne sono i Padri che hanno conservato l’unità della fede. Le pietre sono i fedeli. «Di conseguenza voi non siete più né stranieri, né ospiti. Anche voi, insieme agli altri, appartenete al popolo e alla famiglia di Dio. Siete parte di quell’edificio che ha come fondamenta gli apostoli e i profeti e come pietra angolare, lo stesso Gesù Cristo…» (Ef. 2, 19-22).
Infine la Chiesa è chiamata dalla Scrittura divina e ispirata, SPOSA di Cristo : «Io vi ho fidanzato ad un solo sposo, per presentarvi al Cristo come una vergine pura» (II lettera ai Corinti, 11,2). Ed anche casa del Dio Vivente, colonna e fondamento della Verità ed anche Corpo di Cristo : «Voi siete il corpo di Cristo, e voi ne siete le membra, ciascuno per la parte che gli compete» (I Cor. 12,27).
Metodio, vescovo di Licia, verso la fine del III° secolo, nel Simposio delle dieci vergini, chiama la Chiesa : ricettacolo delle forze divine, Sposa del verbo eternamente giovane. E’ una creatura divina, superiore a tutto ciò che umano. La presenta, in conclusione, come «Assemblea, moltitudine, di tutti coloro che credono» dove gli anziani insegnano ai giovani ed i perfetti ai deboli.
Ippolito, il celebre padre della Chiesa di Roma, discepolo di Ireneo, all’inizio del 3°secolo, nella sua opera : «Il Cristo e l’Anticristo» parla lungamente della Chiesa e la presenta come un naviglio sul mare agitato. In questo naviglio si trova il capitano, si trovano i marinai, le vele, le ancore e tutto l’armamento, simbolo di Cristo, degli Angeli e dei Fedeli.
Credendo che lo Spirito Santo abbia ispirato queste immagini della Chiesa, noi crediamo necessariamente nella santa Chiesa, oggetto di questi nomi donati dal santissimo Spirito.

2. SULLA FONDAZIONE SULLLA TERRA DEL REGNO DI DIO, VALE A DIRE LA CHIESA, DA PARTE DEL NOSTRO SALVATORE GESU’ CRISTO.
In quanto Re, Nostro Signore Gesù Cristo ha fondato sulla terra un regno celeste, subito dopo la sua ascensione, quando si è seduto alla destra di Dio Padre e quando ha ricevuto dal suo Padre Eterno ogni potere in cielo e sulla terra.
Il suo Regno sulla terra è la sua Chiesa. In quanto Re, Gesù ne prende cura, le dà delle regole, autentica visioni e profezie e fa cessare l’oblazione e il sacrificio. Egli lo dirige, lo governa, lo guida eternamente mediante i suoi ministri consacrati. Senza fermarsi e con abbondanza, egli distribuisce i carismi del suo Santo Spirito allo scopo di consolidarlo, di farlo credere, di farlo capire. Il Re-Salvatore santifica, consola, custodisce, solleva e glorifica il suo popolo (Giov. 15,26; At. 2, 33-36).
In quanto Re, il Signore fa regnare nel suo regno l’ordine, dando alla Chiesa dei Ministri. Gesù, in quanto Re, ha dato delle Leggi al suo popolo. In quanto Re, ha invitato le Nazioni a credere in Lui. In quanto Re, ha domandato ai suoi adepti il sacrificio stesso della loro vita per lui e per il suo regno. In quanto Re, ha dichiarato guerra al male ed ha dispensato la pace mediante la virtù. Gesù, in quanto Re, regna nei cuori dei fedeli, uniti a Lui mediante la sua Santa Chiesa.
Quelli che non sono uniti alla Chiesa si trovano fuori del regno di Cristo e sono privati dell’onore di essere dei figli del Regno di Cristo.
La Santa Chiesa di Cristo è l’istituzione divina religiosa fondata dal nostro Salvatore Gesù Cristo, per la salvezza del genere umano. La Chiesa è stata donata dal Salvatore come strumento del suo amore divino e della sua benevolenza verso l’uomo. Essa è l’eterno latore della grazia divina e il garante della salvezza degli uomini. In quanto Capo e Realizzatore della salvezza degli uomini, in quanto Dio, Nostro Signore Gesù Cristo, sempre identico a sé stesso, salva tutti quelli che credono in Lui, in tutti i secoli.
Per questo fine ha fondato la sua Chiesa eterna. La Chiesa congloba tutti i fedeli, dai primi fino agli ultimi. Lui ne è la testa e la custodia vivente ed attiva e la rafforza per l’eternità. Testa della Chiesa nell’Eden, Gesù Cristo era il centro della Chiesa dei patriarchi, l’oggetto della Legge Mosaica che ha prefigurato mediante immagini e simboli la Chiesa. Gesù Cristo è e sarà la testa della Nuova Alleanza.
La Chiesa di Cristo è la Chiesa Una, Santa, Cattolica ed Apostolica, preordinata dalla fondazione del mondo alla salvezza degli uomini, fondata per durare eternamente.
Sant’Epifanio, nella sua lettera a Panario, parla della Chiesa e dice alla fine : «La Chiesa è stata creata con Adamo ; è stata predicata ai patriarchi prima di Abramo ; è stata creduta dopo Abramo ; rivelata da Mosè ; profetizzata da Isaia ; donata in Cristo ed esistente con Lui ed ora celebrata da noi.» Nella sua esposizione della Fede cattolica, al § 78, dice questo : «Il carattere della Chiesa è formato dalla legge, dai Profeti, dagli Apostoli e dagli Evangelisti.»
Cirillo di Gerusalemme dice che la Chiesa comprende tutti coloro che hanno creduto in Cristo prima della sua venuta ; costoro hanno formato la Chiesa dell’Antica Alleanza ; Cirillo dice anche che la Chiesa era guidata, ai tempi dei Patriarchi, dalle promesse e dalla fede che provenivano dalla rivelazione, rivelazione non scritta, ma orale. Dopo Mosè e i Profeti, la Chiesa è stata guidata dalla Legge e dalle Profezie, cioè dalla tradizione scritta.
La Chiesa è dunque il Regno di Cristo fondato sulla terra e Crisostomo dice che è « il luogo degli angeli, il luogo degli Arcangeli, il Regno di Dio, il cielo stesso. » (Omelia VI sulla lettera ai Corinti). Lo Spirito Santo che è disceso in esso vi dimora da sempre, come il Salvatore ha detto ai suoi discepoli : «E in quanto a me, io pregherò il Padre ed Egli vi donerà un altro consolatore perché egli dimora con voi da sempre, lo Spirito di verità che il mondo non può ricevere poiché non lo vede e non lo conosce. Voi, voi lo conoscete, perché dimora con voi e sarà in voi» (Giov. 14, 16).
Lo Spirito Santo che è disceso dona con abbondanza alla Chiesa tutti i carismi divini. La Chiesa ha ricevuto il diritto di legare e di sciogliere i peccati ; di predicare l’Evangelo, di chiamare le nazioni alla salvezza. La Chiesa ha ricevuto la forza di condurre a nuova vita gli uomini moralmente decaduti, di farne delle immagini di Dio, donando loro l’immagine e la somiglianza. La Chiesa ha ricevuto la forza di riconciliarli col divino e di farne dei partecipanti della grazia divina, di unirli al Salvatore, di donare lo Spirito Santo a tutti coloro che vengono ad essa, di farne dei figli di Dio. La Chiesa ha ricevuto la forza per vincere tutti i suoi avversari, per restare per sempre invincibile, per sottomettere i suoi nemici, per restare invulnerabile.
Secondo Giovanni Crisostomo, «Combattuta, ella è vittoriosa, oltraggiata non è che più luminosa. Riceve delle ferite senza per questo essere abbattuta ; è sballottata, ma mai sommersa ; è assalita, ma non fa mai naufragio. Non è affatto passiva, ma lotta senza essere vinta.»
La Chiesa del Salvatore è veramente il regno del cielo sulla terra. In essa regnano l’amore, la gioia, la pace. In essa si trova la fede in Dio ; mediante il sentimento religioso, mediante la conoscenza dell’intimo del cuore si giunge alla conoscenza di Dio, alla conoscenza dei misteri nascosti, alla conoscenza della Verità … rivelata. In essa la speranza si avvera certamente e sicuramente ; in essa si realizza la salvezza ; in essa lo Spirito Santo si spande e riversa con abbondanza i frutti della sua grazia tutta divina. In essa sboccia l’eros divino per Dio, l’amore perfetto e la consacrazione a lui, così come il desiderio incessante dell’unione senza fine con Dio.
Nella Chiesa di Dio, le virtù morali pervengono al colmo della perfezione accessibile all’uomo. Lo spirito purificato, il cuore riformato dal mistero del battesimo divino, l’uomo un tempo ottenebrato nello spirito ed indurito nel cuore, sviluppa delle virtù totalmente nuove e corre con zelo e ardore nello stadio della virtù. La Chiesa ha veramente rinnovato, ricreato l’uomo, ne ha fatto una immagine di Dio. Il santo Altare della Chiesa è una vera tavola che nutre i credenti per la vita eterna; dispensa ai fedeli il pane celeste, il corpo celeste e quelli che ne mangiano non moriranno affatto. Il santo Altare della Chiesa è una vera tavola che nutre i credenti per la vita eterna ; dispensa ai fedeli il pane celeste, il corpo celeste e quelli che ne mangiano non moriranno affatto. Il santo Altare, alzato nel mezzo della Chiesa del Cristo, è la Tavola Celeste ; riceve le cose della terra e le fa salire al cielo, accoglie le cose celesti e le distribuisce alla terra. Il santo Altare della Chiesa tocca la terra e nello stesso tempo il trono dell’Altissimo. L’Altare incute timore agli angeli stessi che volano sotto le volte del cielo.
La Chiesa è la speranza, il rifugio, la consolazione di tutti coloro che credono in Cristo. Il divino Crisostomo dice : «Come un porto nell’oceano, tale è la Chiesa inserita da Dio nelle città. Fuggendo il fracasso della strada, in essa troveremo un rifugio e gioiremo della pace.» E più avanti : « Non ti allontanare dalla Chiesa; nulla è più forte della Chiesa ; è più solida della roccia, più alta del cielo, più vasta della terra. Non invecchia mai, ma sboccia incessantemente. Perché la Scrittura la chiama montagna?  E’ a causa della sua stabilità. Perché la chiama anche roccia ? A causa della sua incorruttibilità. Mediante la Chiesa, tutte le bestie selvagge sono state ammansite per il divino incanto che è l’ascolto della Santa Scrittura, ella bussa all’orecchio di ciascuno, penetra nell’anima e vi assopisce le passioni sregolate.»
Secondo Sant’Ignazio, la Chiesa vera è una : «Un solo Gesù Cristo e nulla è più prezioso di Lui. Venite alla Chiesa che è il solo tempio di Dio, il solo altare del solo Signore Gesù Cristo nato dal solo Padre…» (Ep. ad Magn., § 4). La Chiesa è incorruttibile : «La testa del Signore è unta di profumo al fine che la Chiesa respiri l’incorruttibilità» (Ep. ad Eph., § 17). La Chiesa è cattolica : «Là dove è il Cristo, là è la Chiesa cattolica» (Ep. ad Smyr. § 8).
Sant’Ireneo, il vescovo di Lione, discepolo di san Policarpo, ascoltatore di Giovanni evangelista, nel suo libro Contro le eresie, dice questo della Chiesa : Non si possono enumerare i carismi che la Chiesa ha ricevuto da Dio attraverso il mondo, nel nome del Signore Gesù Cristo, crocifisso sotto Ponzio Pilato, per il bene delle nazioni. Senza trarle in inganno, senza fuorviarle, gratuitamente essa dona quello che ha gratuitamente ricevuto da Dio. »
Sulla missione della Chiesa di Cristo, san Teofilo, il vescovo di Antiochia del II° secolo, nel suo secondo libro al § 14, confronta la Chiesa a delle « isole nel mare. Alcune tra loro sono abitate, hanno l’acqua, producono dei frutti, possiedono delle rade e dei porti per accogliere quelli che il mare sballotta. Nello stesso modo Dio ha donato al mondo, agitato e tormentato dai peccati, dei templi chiamati sante chiese, nelle quali, come nei porti sicuri delle isole, si trovano le dottrine della Chiesa. Quelli che vogliono essere salvati vi fanno ricorso ; essi diventano degli amanti della Verità e sfuggono così alla collera e al giudizio di Dio.
Altre isole sono rocciose, senz’acqua, senza frutti, selvagge e disabitate. Sono un pericolo sia per i navigatori, sia per i naufraghi. Contro queste i navigli si infrangono ed i passeggeri sono perduti. Tali sono le dottrine perverse, voglio dire le eresie. Non essendo affatto guidate dal Verbo della Verità, esse portano a perdizione coloro che si attaccano ad esse. Somigliano a dei pirati che, dopo aver riempito i loro navigli, vagano qua e là, vanno ad infrangersi contro queste isole e perdono i loro navigli per sempre. Nello stesso modo accade a coloro che si perdono lontano dalla verità, essi sono travolti dall’errore.»
Il divino Gregorio di Nazianzo, nel suo primo discorso contro Giuliano, dice questo della Chiesa : «Tu sei dietro la grande eredità di Cristo, il grande che non cesserà mai di esistere… che ha creato in quanto Dio ed ha ereditato in quanto uomo. La Legge l’ha prefigurato, la grazia l’ha riempita, il Cristo l’ha rinnovata, i profeti l’hanno piantata, gli apostoli l’hanno legata, gli evangelisti l’hanno coltivata…»
Sant’Epifanio di Cipro, nel suo discorso sulla Fede cattolica dice : « La Chiesa è nostra madre. E’ la sposa venuta dal Libano, tutta bella e pura ; il paradiso di un grande artista ; la Città del Re Santo ; la sposa di Cristo immacolato ; la vergine innocente fidanzata ad un solo sposo, diafana come l’aurora, bella come la luna, eletta come il sole. Proclamata beata dalle leggi, essa sta in piedi alla destra del Re».
La Chiesa è la rivelazione permanente nel mondo. In essa Dio si rivela in diverse e molteplici maniere e conferma la sua presenza mediante le sue divine energie. Scrivendo ai Corinti, Paolo dice della Chiesa fondata da Cristo : « Dio ha stabilito nella Chiesa, prima gli apostoli, in secondo luogo i profeti, in terzo luogo i dottori, in seguito coloro che hanno il dono dei miracoli, poi quelli che hanno il dono di guarire, di soccorrere, di governare, di parlare diverse lingue…»
(I Cor. 12, 28).

3. L’OPERA DELLA CHIESA
L’opera della Chiesa, l’apostolo Paolo la definisce quando scrive : «E’ proprio lui che ha dato diversi doni agli uomini : alcuni li ha fatti apostoli, altri profeti, altri evangelisti, altri pastori e dottori, per il perfezionamento dei santi in vista dell’opera del ministero, per l’edificazione del corpo di Cristo, fino a quando noi saremo tutti giunti all’unità della fede e alla conoscenza del Figlio di Dio» (Ef. 4, 11-13).
La Chiesa, fondata da Cristo Salvatore, possiede dunque una organizzazione perfetta ; è un corpo organico. Il Cristo ne è la testa e lo Spirito santo la guida, che la istruisce e le dona in abbondanza i doni divini.
La Chiesa è un corpo organico ; è visibile, riunisce in un tutto tutti i suoi membri, i santi come i deboli. I membri malati della Chiesa non cessano mai di essere delle parti del suo corpo. Rigenerati dai santi Misteri e divenuti figli della grazia, essi non possono più essere separati da essa, anche se sono colpiti dalle sentenze ecclesiastiche ; perché una volta liberati dal peccato ancestrale, non vi è più per loro altro luogo che la Chiesa. Nel mondo, non c’è che un sol luogo di soggiorno per l’uomo : il paradiso ; là si trova la Chiesa ed in essa la salvezza dell’uomo.
Dopo la caduta di coloro che sono stati plasmati per primi (protoplastes) e la genesi del peccato, si è creato un altro luogo per coloro che si erano separati da Dio, il luogo del peccato. La Chiesa di Dio, che è eterna, conteneva in se stessa solo coloro che si erano volti a Dio ed attendevano la venuta del Salvatore. La Chiesa nutriva in sé la fede e la speranza della salvezza nel Salvatore dell’umanità che era stato promesso. Coloro che possedevano questa fede e questa speranza, si trovavano nella Chiesa di Dio, aspettando la redenzione dell’umanità per mezzo del Salvatore e costoro l’hanno ottenuta. Coloro che non possedevano questa fede e questa speranza si trovavano fuori dalla Chiesa. Il peccato d’Adamo è stato la causa dell’esistenza di un luogo fuori dalla Chiesa. In questo mondo, dunque, e questo dopo la caduta di Adamo, vi sono due luoghi : quello della Chiesa e quello che è fuori dalla Chiesa.
Coloro che vengono dal luogo del peccato ed entrano mediante la fede e i misteri , nel luogo della Chiesa di Cristo, coloro restano suoi membri per l’eternità ; è loro impossibile ritornare al luogo del peccato, essendo stati rigenerati dal battesimo e lavati dal peccato originale. Poiché dunque non esiste affatto alcun altro luogo, coloro che entrano nella Chiesa dimorano in essa, anche se peccatori. La Chiesa li divide, li separa, come il pastore divide le pecore malate dalle sane, ma le pecore malate non sono meno pecore appartenenti a quell’ovile. Quando le malate ritornano in salute, sono di nuovo riunite alle sane. Ma se fossero incurabili, esse muoiono allora nel loro peccato e saranno giudicate per i loro peccati . Ma fin tanto che sono in questa vita, sono considerate come pecore dell’ovile, dette in altro modo figlie della Chiesa di Cristo.
Secondo il pensiero ortodosso, non c’è che una Chiesa, la Chiesa visibile del Cristo. In essa, l’uomo che viene dal luogo del peccato è rigenerato, in essa dimora, che sia santo o peccatore. I peccatori, come membri della Chiesa, non comunicano affatto la corruzione al resto del suo corpo, perché i membri della chiesa sono degli esseri morali, liberi e non privi della libertà, come lo sono invece le membra del corpo animale, dove la malattia di un solo membro influisce su tutte le altre.
I protestanti che credono in una Chiesa invisibile, costituita da eletti conosciuti solo da Dio, si ingannano. Una Chiesa invisibile non può esistere. Poiché gli uomini non sono affatto immacolati e poiché nessuno è senza peccato, dove sono dunque gli eletti ? Una Chiesa invisibile di eletti soffrirebbe di un perpetuo cambiamento, di una permanente sostituzione dei suoi membri, sia, da un lato, per la facilità stessa dell’uomo a scivolare e a cadere, sia dall’altro, per la compassione di Dio e il suo amore per l’uomo, che accoglie tutti coloro che ritornano a Lui. La giusta concezione della Chiesa è che la Chiesa stessa si divida in militante e trionfante. E’ militante quando lotta contro il male e il per il regno del bene ; è trionfante nei cieli, nel cuore dei giusti che hanno lottato e si sono perfezionati nella fede in Dio e nelle Virtù.
Coloro che credono nella Chiesa invisibile degli eletti, sono in contraddizione con il vero spirito della Chiesa, che non separa affatto coloro che sono in via di perfezione da coloro che sono già perfetti. Questa distinzione riguarda Dio solo ; lui solo separerà, dopo la morte, i giusti dai peccatori. Cristo non si allontana affatto da coloro che ha liberato col suo sangue, come non si è affatto allontanato dai peccatori durante la sua economia terrestre.
Gesù li considera come membri della sua Chiesa e aspetta, fino all’ultimo minuto, la loro conversione.
Coloro che dividono la Chiesa militante in visibile ed invisibile ,
1° dividono l’indivisibile e,
2° peccano contro il senso stesso del nome Chiesa.
Primo. Costoro dividono la Chiesa. La Chiesa di Cristo è la Chiesa dei santi od essa non è affatto la Chiesa di Cristo. Una Chiesa di peccatori non può essere la Chiesa dei santi. Così dunque la Chiesa di Cristo è la Chiesa dei santi.
Se la Chiesa Una, Santa, cattolica ed Apostolica è la Chiesa dei santi , a che serve allora la Chiesa invisibile degli eletti ? Chi sono questi eletti ? Chi può chiamare santi coloro che non sono ancora usciti vittoriosi ed incoronati dallo stadio ? Chi può essere chiamato beato prima della fine?
Secondo. Costoro peccano contro il senso stesso del nome Chiesa, separandola in due, in visibile ed invisibile, mentre il concetto di Chiesa significa solamente il visibile.
Se costoro credono che la Chiesa resti indivisibile, poiché i membri della Chiesa invisibile sono nello stesso tempo membri della (chiesa) visibile, poiché la visibile si trova inclusa nell’invisibile, ci si domanda allora come la Chiesa degli imperfetti, cioè dei peccatori, possa portare nel suo seno la Chiesa dei perfetti ? Se la Chiesa visibile degli imperfetti, di coloro che non sono affatto santi, genera dei figli santi, come può essere priva di santità ? Se i membri della Congregatio Sanctorum non sono affatto generati dai figli della Chiesa visibile, a che serve allora la Chiesa visibile ?
Per evitare di contraddirsi ed essere coerenti con se stessi, coloro che credono nella Congregatio Sanctorum dovranno cessare di credere nella Chiesa visibile, smettere di utilizzare il temine chiesa. Così non peccheranno più contro il concetto di Chiesa e non diranno più delle cose paradossali, credendo da un lato nella Chiesa e dall’altro, negandola.
Perché se i membri della chiesa invisibile non sono generati dalla Chiesa invisibile, ma si uniscono misteriosamente a Dio per la sola fede in Cristo, in cui il Salvatore agisce e su cui discende lo Spirito Santo, che diventano santi e perfetti, a che serve allora, ci si domanda, la Chiesa visibile, poiché essa non contribuisce affatto all’unione ed alla perfezione in Cristo Salvatore ? A che serve il nome di Chiesa, se i suoi membri sono isolati e sconosciuti gli uni agli altri, se essi non formano affatto un’insieme organico, un’ unione indissolubile, secondo il senso stesso di questo nome ?
La verità è che coloro che ammettono una Chiesa invisibile rifiutano, in fondo, la Chiesa visibile. E per evitare di decomporsi definitivamente, essi ammettono una forma di chiesa, un genere di assemblea dove si riuniscono gli adepti per glorificare Dio ed ascoltare la predicazione. Ma tutto questo non è affatto la Chiesa Una, Santa, Cattolica ed Apostolica, che noi confessiamo nel Simbolo sacro della fede. Essi formano un’assemblea di seguaci del Signore, che credono in Lui, senza essere stati veramente rigenerati dal bagno della rinascita, senza essere veramente santi e perfetti. A meno che la loro Chiesa visibile sia quella degli imperfetti, mentre l’altra, l’invisibile, sarebbe quella dei perfetti e non esisterebbe se non nella loro immaginazione.
Chiamata assemblea dei santi, Chiesa invisibile, l’insieme degli eletti che non si conoscono affatto gli uni con gli altri, che non sono affatto legati organicamente in un tutto, è una contraddizione. Perché,
1° Come mai quelli che non si sono mai riuniti in un’assemblea possono essere un’assemblea ?
2° Come può la Chiesa formata da individui, essere invisibile ?
Chiesa e invisibili sono due concetti contraddittori o piuttosto opposti.
Nel primo caso, essi considerano come Assemblea, Chiesa, dunque qualcosa di visibile, quello che non è stato ancora riunito, e nel secondo caso si contraddicono chiamandolo invisibile.
La Congregatio Sanctorum non esiste affatto e non può esistere. Non esiste affatto, perché UNA è la Chiesa Santa, cattolica ed Apostolica, indivisibile e visibile , formata da tutti quelli che si sono rigenerati in essa. Qualcosa che sia contemporaneamente visibile ed invisibile non esiste affatto.
Coloro che non sono stati rigenerati dalla grazia divina che opera nella Chiesa, Una, Santa, cattolica ed Apostolica, non formano nessuna Chiesa, né visibile, né invisibile.
La Chiesa detta protestante non è che una nozione astratta. E’ priva del principio divino, dell’autorità divina e storica. Essa è tutta intera tributaria di pensieri e di atti umani, senza un carattere stabile e inalterabile. Se i Protestanti considerano come Congregatio Sanctorum, la chiesa visibile che essi formano, a che serve allora la Chiesa invisibile ? E di nuovo ci si domanda come mai quelli che la compongono siano santi, perché secondo i loro propri principi, l’uomo si è definitivamente corrotto dopo il peccato ? Chi ha confermato la loro rinascita, la loro santità, la loro riconciliazione e la loro comunione con Dio ? Chi ha loro provato che la grazia di Cristo operava in loro ? Chi ha testimoniato dell’effusione dello Spirito Santo in loro, dell’abbondanza dei doni divini, dei carismi divini ?
Tutto è dato con certezza e autorità solamente nella Chiesa Una Santa, Cattolica ed Apostolica. Quello che è stato rigenerato in essa riceve la perfetta certezza della sua comunione con Dio.

4. AUTENTICITA’ ED AUTORITA’ DELLLA CHIESA
La Chiesa, in quanto istituzione divina è diretta dallo Spirito Santo ; lo Spirito dimora in essa e ne fa la regola infallibile dei dogmi «la colonna e il fondamento della Verità ». E’ la Chiesa che conserva pura e inalterata la dottrina apostolica. Solo essa può condurre alla Verità, essere il solo giudice infallibile, in grado di pronunciarsi sulle verità apportatrici di salvezza della dottrina rivelata. La Chiesa, Una, Santa, cattolica ed Apostolica, rappresentata da tutti i suoi ministri nei Concilii ecumenici, è il solo giudice autentico, il solo guardiano naturale preposto alla custodia della dottrina ispirata. La Chiesa sola decide dell’autenticità e dell’autorità delle Sante Scritture. . E’ lei sola che garantisce e conserva rigorosamente nel suo seno la tradizione e la dottrina apostolica pure e inalterate. Lei sola può confermare, spiegare e formulare le sue verità, assistita dallo Spirito Santo. Solo la Chiesa conduce a Cristo coloro che credono in Lui e dona loro la retta comprensione delle Sante Scritture. Ella sola conserva i suoi figli sulla via della salvezza. Ella sola li guida con certezza verso la salvezza. Solo in essa i fedeli possiedono la ferma sicurezza delle verità a cui credono e la salvezza della loro anima. Fuori dalla Chiesa, questa Arca di Noè, non c’è alcuna salvezza. «Noi crediamo che lo Spirito Santo ammaestri la Chiesa, dice la confessione di Dositeo. Egli è il vero Paraclito che il Cristo invia da parte del Padre per insegnare la verità e cacciare le tenebre lontano dallo spirito dei credenti.»
Senza l’autorità della Chiesa, non c’è nulla di stabile, nulla di rigoroso, nulla di sicuro per la salvezza. Solo l’autorità della Chiesa conserva puro e senza macchia il deposito apostolico ; solamente attraverso di essa sono trasmesse pure e senza macchia le verità della predicazione apostolica. Senza l’autorità della Chiesa, il contenuto della fede può essere alterato, la predicazione apostolica non essere più che una parola vana. Senza la Chiesa visibile fondata da Dio, nessuna unione può esistere tra le membra di una qualsiasi comunità che non sarebbe più il corpo di Cristo, perché il Corpo di Cristo è la sua Chiesa, di cui egli è la testa. Senza la Chiesa, nessuno può essere unito al Corpo di Cristo ; nessuno, se non è stato rigenerato, se non è diventato partecipe della grazia che è nella Chiesa, non può diventare membra di Cristo.
I protestanti che definiscono la Chiesa come una società invisibile, una assemblea di eletti, di santi, Congregatio Sanctorum, società di fede e di Spirito Santo, in cui agirebbe il Salvatore, si eludono da soli dalla grazia divina dispensata dalla Chiesa, a cui essi non appartengono affatto.
Coloro che negano la Chiesa visibile di Cristo, negano egualmente la natura della Chiesa, cioè il suo carattere concreto che ne fa un’istituzione divina sulla terra dove è perpetuata l’opera redentrice del Salvatore.
Coloro che amano credersi membri della società invisibile dei santi, costituita dai santi di tutta la terra noti solamente a Dio, coloro che pensano che mediante una fede completamente teorica nel Salvatore, diventano partecipi dello Spirito Santo, che credono che il Salvatore operi la loro salvezza senza la mediazione della Chiesa che egli ha fondato, costoro si ingannano, perché «extra ecclesiam nulla salus». Fuori dalla Chiesa Una, Santa , cattolica ed Apostolica, non vi è alcuna salvezza. Questa Chiesa è visibile, non è affatto una semplice associazione di uomini che credono in Cristo. E’ una istituzione divina. Ad essa è stata affidata la custodia delle verità rivelate. In essa si opera la redenzione dell’uomo. In essa l’uomo comunica con Dio e diviene figlio di Dio.
I Protestanti, che hanno abbandonato la Chiesa visibile di Cristo per fondare la loro comunità di santi, peccano contro il carattere essenziale della Chiesa. Essi considerano la fede come sufficiente, da sola, per la salvezza. Essi interpretano l’opera della Redenzione come una teoria teologica capace di salvare colui che la studia o l’accetta. Ma l’opera della Redenzione non è affatto una semplice teoria teologica. E’ un atto mistico compiuto nella Chiesa visibile di Cristo. E’ quest’opera che dona la salvezza, che fa dei fedeli dei compartecipi dello Spirito Santo. Fuori della Chiesa, non c’è nessuna teoria della fede, nessuna società che conduca alla comunione con Dio. Il Salvatore ha detto : «Colui che crederà e si farà battezzare sarà salvato. » E’ il Signore che ha alzato l’altare invisibile della Chiesa. E’ per questo che egli esige con la teoria l’atto, l’atto secondo la verità che egli ha trasmesso alla sua santa Chiesa, unico accesso alla Vita, di cui il Cristo è la testa. E’a lei che noi ci dobbiamo rimettere. E’ da lei che noi dobbiamo apprendere la verità e ricevere la nostra salvezza. Essa sola è la colonna e il fondamento della verità, perché lo Spirito, il Paraclito, dimora da sempre in essa. Il venerabile Dositeo ha detto questo a proposito della Chiesa :
«Noi dobbiamo, senza alcuna esitazione, credere nella Scrittura, ma non diversamente da quello che insegna la Chiesa Cattolica. Gli eretici ricevono di certo, la Santa Scrittura, ma la deformano con delle metafore, delle omonimie, dei sofismi della saggezza umana che confonde l’inconfondibile e sostiene quello che non può essere. Se ciascun giorno si dovessero adottare le opinioni degli uni e degli altri, la Chiesa cattolica non sarebbe affatto quello che è stata fino ad oggi, per la grazia di Cristo, con una sola opinione sulla fede, credendo incrollabilmente la stessa cosa. (La Chiesa) sarebbe dilaniata da una moltitudine di eresie, non sarebbe più la Chiesa Santa, la colonna e il fondamento della Verità, senza macchia, senza rughe. (La Chiesa) sarebbe quella dei maliziosi, quella degli eretici, che dopo essere stati istruiti da lei, l’hanno, senza scrupoli, rifiutata. Così noi crediamo che la testimonianza della Chiesa cattolica non è affatto inferiore all’autorità della Scrittura divina. Entrambe sono l’opera dello stesso e unico Spirito. Un uomo che parla con la sua sola ragione può peccare, fuorviare e fuorviarsi. La Chiesa cattolica non parla mai con la sua sola autorità. Ma parla mediante lo Spirito di Dio, il maestro che l’arricchisce per l’eternità. A lui è impossibile peccare, fuorviarsi e fuorviare. E’ uguale alla Divina Scrittura e possiede l’autorità infallibile e perpetua. »
Cirillo di Gerusalemme dice : «Desidera istruirti e imparare dalla Chiesa quali siano i libri dell’ Antico e del Nuovo Testamento accettati da tutti. Perché perdere il proprio tempo con quelli che sono dubbi ? leggi dunque i 22 libri dell’Antico Testamento, tradotti dai 70 dottori. »
Dietro le parole di Cirillo, appare l’autorità della Chiesa. Il patriarca Dionigi, al momento del Concilio di Costantinopoli nel 1672, dice a proposito dell’infallibilità della Chiesa : «Per quanto riguarda la Chiesa Cattolica Ortodossa, noi diciamo che è infallibile, guidata com’è dalla propria testa, il Cristo ed istruita dallo Spirito di Verità. Gli è dunque impossibile ingannarsi ; è per questo che è chiamata dall’Apostolo Colonna e fondamento della verità. E’ visibile e non verrà mai a mancare agli ortodossi fino alla fine del mondo.»